Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Пейзаж – жанр образотворчого мистецтва, в якому основним предметом зображення є первозданна, або перетворена людиною природа [4. с. 7] Сучасні уявлення про пейзаж формувались протягом століть поряд з розвитком художніх прийомів для його зображення. У пейзажному творі особливе значення надається побудові перспективи і композиції виду, передачі стану атмосфери, повітряного простору, світлового середовища, їх мінливості та плинності.
Пейзаж є достатньо молодим жанром живопису. Митці попередніх часів малювали образи природи як зображення середовища проживання персонажів, в якості декорації до ікон, згодом для сцен жанрових сюжетів та портретів. Поступово, з розвитком наукових знань та поповнення досвіду в області повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності загальної композиції, колориту, рельєфності зображення, природні види стають спочатку рівноправними членами сюжетної композиції, а потім трансформуються в центральний предмет зображення.
Пейзаж зображує відкритий простір, що представлений водною, повітряною та земною поверхнею. У залежності від напрямку – відображує рослинність, будівлі, техніку, метеорологічні і астрономічні явища. Іноді художники використовують фігуротворчі включення – люди, тварини, переважно у вигляді швидкоплинних сюжетних ситуацій. У пейзажних композиціях їм відводиться другорядне значення. Залежно від типу зображеного мотиву можна виокремити сільський, міський, морський, епічний, історичний, героїчний, ліричний, романтичний, фантастичний та абстрактний пейзажі. При цьому такі види пейзажів можуть бути камерними і панорамними [5. с. 13].
Як самостійний жанр, пейзаж з’являється в середньовічному Китаї у VI ст. В європейському мистецтві пейзаж починає формуватися в епоху Відродження. В класичному мистецтві головне місце зайняв образ природи, що підкоряється законам розумної світобудови. В пейзажах художників бароко оспівується стихійна могутність природи. Голландські живописці розробили світло-повітряну перспективу. В XVII XVIII ст. поширюється вид пейзажу, що з топографічною точністю відтворює краєвиди окремих місцевостей. У ХІХ ст. в живописі романтизму з’являється зацікавленість різноманітними станами природи, своєрідністю національного пейзажу, проблемами пленеру. Розквіт реалістичного пейзажу пов’язаний з діяльністю художників членів Товариства пересувних виставок. Майстри імпресіонізму проявили зацікавленість до мінливого, світло-повітряного пленерного живопису. Майстри постімпресіонізму переробили принцип імпресіоністів та спирались на реалістичну традицію світового мистецтва взагалі.
Тривалий період часу пейзажні мотиви являли собою узагальнені, вигадані, ідеалізовані види. Значний ривок щодо усвідомлення художником значення пейзажу набуло зображення їм конкретної місцевості. Ідеальними естетичними зразками пейзажного живопису прийнято вважати твори європейських художників ХVII–XVIII ст. Розквіт пленерного пейзажу прийшовся на початок ХІХ ст., коли митці отримали змогу працювати далеко від своєї майстерні завдяки винаходу методу виробництва тюбикових фарб [6. с. 88]. Це дало митцям можливість безпосередньо втілювати свої емоційно-естетичні враження та переживання у твір живопису без відриву від оточуючого середовища.
За панування в образотворчому мистецтві академізму пейзаж відносили до «другорядного» жанру, але починаючи з ери імпресіонізму і понині цей напрямок представлено у творчості багатьох художників. Споглядаючи кращі пейзажні твори, можна майже фізично відчути подих вітру, запах моря, «тишу» снігу або «шум» листя.
Серед дослідників поширена думка, що пейзаж допомагає глядачеві побачити і пізнати красу природи. Художники-пейзажисти концентрують увагу на тих захоплюючих, красивих, цікавих, значних моментах в природі, на які звичайний глядач не звернув би увагу. Художники виховують у глядачів любов до мистецтва, природи та естетичний смак. Іноді пересічний пейзаж стає на картині втіленням, уособленням краси рідної природи, і, навпаки, яскравий, ефектний краєвид може виявитись поверховим та не цікавим. Протягом усієї історії образотворчого мистецтва пейзаж висловлював почуття художників, з деякими нюансами і відмінностями залежно від манери того чи іншого майстра сприймати, інтерпретувати і передавати один і той же сюжет.
В пейзажному живописі існують декілька взаємопов’язаних аспектів передачі зовнішньої краси. Зовнішній світ з його особливостями через роботу митця перетворюється в нові просторові форми, конфігурації та поєднання, виливається в штучні творіння, що підпадають під поняття краси та естетичної насолоди. Художники-пейзажисти утверджуються в унікальності і оригінальності того, що творять.
У художній спадщині кожного народу є свої відмінні риси, що притаманні лише цьому національному мистецтву і викликають певні емоційні відчуття. Не виключенням став український пейзажний живопис.
Велику роль у формуванні та становленні напрямків пейзажного живопису в Україні відігравало російське мистецтво та петербурзька Академія мистецтв. У своєму розвитку український пейзажний живопис спирався на багаті традиції та народне мистецтво. В Україні лише в ХІХ ст. з’являються живописні зображення ландшафтів.
В колекції Харківського історичного музею налічується близько 100 робіт пейзажного живопису. Серед художників-пейзажистів є представники всесвітньо відомих шкіл: Кіммерійська живописна школа та Барбізонська живописна школа. Художники створювали полотна в різних стилях та кожен зі створених ними образів, будь-то класичний чи романтичний образ природи, реалістичний образ природи художників членів Товариства пересувних виставок чи емоційний образ імпресіоністів, а пізніше – соціалістичний реалізм, надихає та створює неповторне враження від пейзажного живопису, від могутності та емоційності сприйняття оточуючого середовища людиною, митцем, художником.
До Кіммерійської живописної школи належить плеяда художників-пейзажистів, що відображували в своїх картинах Східний Крим – простори стародавньої Кіммерії, безлюдні долини та узбережжя Чорного моря, пологі пагорби, кам’яні будівлі, фортеці, море, кораблі. На цих пейзажах майже ніколи не зображується людина, а якщо художник не може обійтись без зображення людини, то це лише умовні постаті, що доповнюють красу природи Кіммерії. Засновниками школи були І. Айвазовський, К. Богаєвський, М. Кириєнко-Волошин. Картини створювались завдяки грі уяви і пам’яті, польоту фантазії та натхнення. В колекції Харківського історичного музею зберігаються роботи представника Кіммерійської живописної школи Лагоріо Лева Феліксовича (1826–1905 рр.). Улюбленою темою митця було морське узбережжя, що поєднувало в собі різні стани моря та ділянки берега, що примикають до моря. Прикладом його творчості є картина «Берег Чорного моря» (Ж-652).
Одночасно в українському мистецтві продовжував розвиватись класичний живопис, що поєднував в собі античну спадщину із сучасним художнім світом. В ньому протиставляється розум людини силам природи, особисте – суспільному. В класиці є узагальнення образу, на перший план виходить ідея первинності потреб більшості. Живопис поділяється на «високий» – міфологічні, релігійні, героїчні сюжети, та «низький» – натюрморти, пейзажі. Мистецтво класичного жанру тяжіє до ідеалізованих абстрактних образів, базувалось на ідеалах позачасової краси. Класичні канони – це єдність місця, часу і дії та жорстка ієрархія «високих» та «низьких» жанрів[4. с. 94].
Представником класичного стилю пейзажного живопису, що зберігається в колекції Харківського історичного музею, можна назвати Клевера Юлія Юлійовича (1850–1924 рр.). Клевер Ю. Ю. був прихильником салонно-академічного мистецтва, багато разів повторював у своїх роботах одні й ті ж самі зображення, види, сцени. Художник яскраво і барвисто передавав у своїх пейзажах ефекти освітлення. Він у своєму роді був майстром пейзажу з ясними небесами, розлогими рівнинами, де домінує повітря, далечінь, глибина і світло. В Харківському історичному музеї зберігається картина «На березі річки» (Ж-335), на якій можна побачити всі прийоми класичного пейзажного живопису митця.
Романтичний напрямок в образотворчому мистецтві бере свій початок в англійському живописі середини ХVIII ст. Романтика протиставляється класиці та одночасно базується на ній. В цей час послаблюється релігійний вплив в мистецтві, науці та літературі. Художники поступово відходять від канонів класичного живопису [3, с. 64]. Зароджуються нові жанри та напрями в українському образотворчому мистецтві. Українська культура розвивалась під впливом іноземного панування Російської імперії та Австрійської імперії. З середини XVIII ст. лише деякі українські майстри почали себе випробовувати в романтичному живописі. А вже з другої чверті ХІХ ст. романтизм широко розповсюджується в усіх жанрах українського образотворчого мистецтва.
У романтизмі простежується тенденція художнього мислення, що заснована на поклонінні перед італійським мистецтвом. Використовуються теми, сюжети, художні форми і техніки мистецтва Італії, художньої римської школи. Більшість митців-романістів проживали і навчались в Італії, а повернувшись в Україну, продовжували працювати, вивчати цей стиль і привносити його у вітчизняне мистецтво.
В основі романтизму лежить неясне відчуття нескінченності світу, часу і простору. Романтична свідомість – неодмінна властивість будь-якого духовного розвинення людини. Одночасно, це глибоке особисте суб’єктивне релігійне, інтимне переживання непізнаного та невідомого. Протягом життя людини романтика, як певна мрійлива тенденція умонастрою, шукає свої вираження в різноманітних діях, а особливо – в художній діяльності.
Українські художники вміло поєднують романтизм і реалізм, завдяки багатій українській культурі, природі, звичаям, колоритності населення. Ретельно проробляють деталі і матеріальну фактуру предметного світу. Художники втілюють ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. У романтичному пейзажі художник прокладає шлях до безпосереднього правдивого відтворення дійсності.
Одним з яскравих прикладів художників-романістів, роботи якого зберігаються в колекції Харківського історичного музею, можна назвати Костянтина Олександровича Трутовського (1826–1893 рр.). Малоросійська природа і побут справили сильне враження та стали головними джерелами натхнення, де художник черпав зміст для своїх творів. Сцени, типи українського простонародного та пейзажного живопису висловлювали тонку спостережливість, поетичне почуття.
На картині «Нічне побачення» (Ж-854) Трутовський передав поглиблені почуття між закоханими, та чуттєво обрамив це у неповторний сільський пейзаж вночі. Митцю вдалося передати на картині прохолоду літньої ночі, місячне сяйво, завмерлу природу.
В українському живописі того часу чітко позначилися і отримали специфічні ознаки всі жанри. Поступово на перше місце висувається побутовий жанр. Тематичні рамки розширюються і сюжети міцніше зв’язуються з громадськими проблемами. Інтерес до історії українського народу зумовив підняття історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи, як суттєвого чинника було основою формування пейзажного жанру, який набував самостійне ідейно-естетичне значення. Пейзажні образи в цей час тісно переплітаються з жанровими мотивами. У більш пізній час стає значно більшою роль людини в пейзажі. Органічніше і точніше стають зв’язки мистецтва з життям України. Полотна, присвячені місту, селу, рибацьким поселенням багато розповідають про устрій та життя української провінції.
Картина «Вечеря в полі» (Ж-127) має жанровий характер, але композиція картини була би не можливою без пейзажної польової романтики. Художник дуже вміло поєднує жанрові мотиви з пейзажем та передає його привабливість, глибину та своєрідну неповторність як невід’ємну частину гармонії звичайної людини з природою.
Талановитий закордонний митець, пейзажист, художник картин на релігійні та біблійні сюжети, художник-жанрист Келер-Віліанді Іван Петрович (1826–1899 рр.) представлений в колекції Харківського історичного музею картиною «Вид в Швейцарії» (Ж-31). Гірський пейзаж був улюбленою темою митця. Він часто писав картини по пам’яті, використовував своє натхнення для вдосконалення передачі кольорів та відтінків.
Польський художник Вронський Станіслав Євгенійович (1840–1898 рр.) пейзажист, графік, приймав участь в експедиціях по Східному Сибіру, створював малюнки та полотна Сибірського пейзажу. В колекції Харківського історичного музею зберігається малюнок «Гірський пейзаж» (Ж-5). Малюнок переносить глядача до засніжених гірських вершин, де відкривається повітряний простір і вражаюча панорама на багато кілометрів навколо.
В середині ХІХ ст. відбувалося становлення мистецтва на позиції реалізму, народності, життєвої правди. В 1870 р. в Петербурзі утворюється Товариство пересувних художніх виставок за ініціативою І. Н. Крамського, Р. Р. Мясоєдова, М. М. Ге і В. Г. Перова в процесі боротьби передових художніх сил за демократичні ідеали і на противагу офіційному центру мистецтва – петербурзькій Академії мистецтв. Товариство розвивало кращі традиції Артілі художників та знаходилось під впливом суспільних і естетичних поглядів [2, с. 26]. Звільнившись від регламентації і опіки Академії мистецтв в створенні, показі і реалізації своєї творчості, було організоване внутрішнє життя Товариства та розгорнуто освітню діяльність. Художники звернулись до правдивого зображення життя і історії народу, рідної країни, її природи. Прославляли велич, силу, мудрість, красу народу та викривали пригноблення і тяжкі умови його існування. З 80-90 рр. ХІХ ст. мистецтво художників членів Товариства пересувних виставок досягає свого розквіту. Провідними жанрами були побутовий жанр та портрет, а потім значний розквіт отримали історичний жанр та пейзаж.
У пейзажі активно затверджується епічне начало, яке тонко переплітається з ліричним. Вирішення великих творчих завдань активізувало пошуки художниками членами Товариства пересувних виставок нових засобів збагачення живописної мови. Характерним є звернення митців до пленерного живопису, до передачі пластичного і кольорового багатства світу.
В колекції Харківського історичного музею зберігаються картини деяких художників членів Товариства пересувних виставок. Художник Бровар Яків Іванович (1864–1941 рр) – пейзажист, майстер жанрового живопису, надихає свої роботи неперевершеним реалізмом, ліризмом зображення природи та повітряного простору. Завдяки своєму таланту митець переносить глядача в середину картини, змушує відчути себе учасником твору. Завдяки реалістичному зображенню можна «пройти» в лісовий пейзаж та вдихнути вологе осіннє повітря, відчути тепло останніх сонячних променів. Такою є картина «Ліс» (Ж-336).
Художник-харків`янин, графік Левченко Петро Олексійович (1856–1917 рр.) володів дивовижною поетичною і чуттєвою душею, яка виражалася в його роботах глибокою задушевністю та ліризмом. Як пейзажист, художник був уважний до невловимих особливостей української природи, атмосферних явищ. Це стає визначальним у пошуках відповідного композиційного, кольорового і тонального рішень в його картинах: легкі напівпрозорі фарби, крізь які проглядає фактура полотна, передають відчуття ранкової прохолоди, раннього серпанку, імли, яскравих фарб вологого і свіжого повітря. Такими є картини «Річка Дінець» (Ж-100 «А»), «Хутор на Полтавщині» (Ж-100) та етюд «Пейзаж» (Ж-144).
Уваги заслуговує картина «Осінь» (Ж-329) художника, академіка Петербурзької Академії мистецтв, пейзажиста, ілюстратора Волкова Юхима Юхимовича (1844–1920 рр.). На картині зображено похмурий туманний день пізньої осені. Центральною частиною картини є хвилястий берег струмка, в якому віддзеркалюється рідкий ліс. Майстерність та професіоналізм художника не викликає сумнівів.
Великий вплив на художників членів Товариства пересувних художніх виставок зробило західне мистецтво, а саме Барбізонська живописна школа. Митці затвердили необхідність звертатися до своєї української дійсності і звідти черпати теми і сюжети для своїх творів. Художники Барбізонської живописної школи виступали за реалістичність пейзажу своєї батьківщини з буденними мотивами, з участю простих людей, зайнятих працею. Ці художники створювали національний реалістичний пейзаж, що мало величезне значення в розвитку вітчизняного мистецтва. Барбізонці були своєрідною сходинкою у підготовці переходу до імпресіонізму. Особливістю живописної творчості членів товариства було створення етюду на пленері з подальшим завершенням роботи в майстерні.
Яскравим представником Барбізонської живописної школи, художником-українцем, членом Товариства пересувних художніх виставок, реалістом, романтиком, барбізонцем з українською душею можна вважати Васильківського Сергія Івановича (1854–1917 рр.). В колекції Харківського історичного музею налічується близько 30 його робіт. Серед мальовничих творів є картини, етюди, малюнки. Прикладами майстерності, любові до природи, тремтливого відношення до української культури, звичаїв побуту є картини «Річка Дінець» (Ж-9), «Українська ідилія» (Ж-254), «На пасовищі» (Ж-697). Художник створив цілу серію весняних пейзажів, які відображують стан природи в колориті зміни погоди під час весни: «Весна» (Ж-525), «Розлив річки» (Ж-527). Васильківський С. І. передає лірично забарвлений образ природи. Прозорий серпанок над весняними просторами м’яко огортає дерева, річку, долину, горизонт. Митець намагається тонко і виразно передати тепле вологе повітря, відчуття весни. Також в колекції є декілька закордонних робіт Васильківського С. І., що були написані під час закордонних відряджень та пансіонерства: «Весна в Анатолії» (Ж-524), «Морська тиша» (Ж-523). Художня спадщина митця є відмінною школою професійної майстерності для пейзажистів.
В останній третині ХІХ ст. з`являється новий напрямок у світовому мистецтві – імпресіонізм. Його представники прагнули розробляти методи і прийоми, які дозволили б найбільш природно і жваво відобразити реальний світ у його рухливості і мінливості, передати свої швидкоплинні враження: чуттєві емоції та безпосередню форму. Вони створювали ілюзію руху в своєрідних тремтячих мазках, в мазках, що переливаються – вібруючих мазках, ніби видимість крізь мокре скло [1, с. 366]. Імпресіонізм зосереджується на поверхні, плинності миті, настрої, освітленні, куті зору. Він будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи, важливим стає те, як виконане зображення на картині, а не що саме на ній зображено.
Картини імпресіоністів відображають в собі позитивні сторони життя, не чіпають соціальні проблеми. З’явилося нове бачення буденності і сучасності. Художники часто малювали все у русі: людей під час забави чи під час відпочинку, природу, зображували вигляд певного місця при певному освітленні. Пейзажі були змішані з жанровими картинами – додавались сюжети флірту, танців, перебування в кафе, театрі, прогулянки на човнах, в садах, відпочинок на пляжі. В картинах митців-імпресіоністів життя – низка маленьких свят, вечірок, приємного відпочинку. Художники повністю завершували свої картини на повітрі, не допрацьовували їх в майстернях.
В колекції Харківського історичного музею зберігаються роботи одного з відомих російських митців, що жив та творив на рубежі ХІХ–ХХ ст. Первухіна Костянтина Костянтиновича (1863–1915 рр.). Він продовжував традиції руської пейзажної школи та вводив прийоми імпресіонізму в свій живопис. Один з перших митців того часу він відмовився від контуру та замінив його дрібними роздільними і контрастними мазками, які накладав відповідно до теорій кольору. Велику увагу звертав на відображення світло-повітряного середовища і мінливих станів природи. Прикладом є картина «Зимовий пейзаж» (Ж-55).
Своєрідний і яскравий стилістичний вигляд творчості художника, графіка, книжкового ілюстратора Бондаренка Григорія Августовича (Антоновича) (1892–1969 рр.) сформувався під впливом імпресіонізму. Він був майстром ліричного пейзажу. Виконував свої роботи олійними фарбами, олівцями та в техніці автолітографії. Кольоровий спектр променю у нього розщеплюється на складові кольори: фіолетовий, синій, блакитний, зелений, жовтий, оранжевий, червоний та наноситься окремо до візуального отримання одного кольору. Фарби в палітрі не змішувались, а наносились окремо на полотно. Прикладами його творчої спадщини, що зберігається в колекції Харківського історичного музею, є малюнки «Кам’яна гора біля Чигирина» та «Чигирин XVII ст. Вид на Суботово з Кам’яної гори».
Український імпресіонізм не став самостійною течією, достатньо говорити лише про стилістичні особливості, кольорові напрямки у окремих художників.
З початку ХХ ст. отримав розвиток новий жанр в живописі – радянський реалізм. Митці намагались у своїх роботах, у своїх художніх баченнях відобразити життя радянської людини, радянського побуту. Іноді використовували абстрактні поняття для відображення дійсності, яка іноді мала велике ідеологічне навантаження. В кожному художньому витворі мистецтва вкладена не тільки душа і бачення митця, вкладено розуміння реальної радянської дійсності [1, с. 383].
Представником радянського реалізму можна назвати Костецького Володимира Миколайовича (1905–1968 рр.), твори якого зберігаються в колекції Харківського історичного музею. Митець в своїх роботах дотримувався принципу радянського реалізму, висловлював його в рамках загальнолюдських цінностей. У художника живопис стриманий в кольорових рішеннях, але багатий тональними нюансами. Костецький В. М. протягом свого творчого шляху максимально ухилявся від робіт пропагандистського характеру, але в його творчій спадщині можна зустріти плакати, листівки, портрети та жанрові картини, де він сумлінно опрацьовував сюжети та потім вносив свої корективи. В картині «Гірський пейзаж» (Ж-33) художник зображує стриману, спокійну природу, майже повністю залишає пейзаж без людського втручання. Тендітні, ніжні кольори та плавні тональні переходи роблять картину ліричною та глибокою.
Окрім радянського реалізму протягом ХХ ст. українські митці працювали в різних жанрах та напрямках, не слідкуючи за модою чи віяннями в світовому мистецтві. В пейзажному живописі вони відкривали любов до рідного краю та були романтично натхненними у передачі простору та кольорів.
Кричевський Микола Васильович (1898–1961 рр) – художник-декоратор, театральний графік, український радянський живописець відволікався від своєї основної праці та створював реалістичні, класичні пейзажі. В колекції Харківського історичного музею зберігається картина «Сосна» (Ж-35). Кричевський М. В. привертає увагу глядача до старої сосни, що росте разом з іншими деревами. Романтичний поштовх художника, його мислення, розуміння світу виражено в лаві, що стоїть біля сосни та «очікує» на свого відпочиваючого.
Художник станкового живопису і графіки Супонін Петро Михайлович (1898–1990 рр.) представлений в колекції картинами «Гомільшанський заповідник» (Ж-1053) та «Озеро Лиман» (Ж-530). У стилі зображення пейзажу домінує класичне уявлення митця про художні основи живопису. Первозданна природа зачіпає його душу і митець зображує простір, повітря, небо, природу в усьому її багатстві та красі. Кольори насичені та відповідають погодним умовам.
Художник-живописець, графік, плакатист Томенко Григорій Олексійович (1915–1994 рр.) представлений в колекції Харківського історичного музею абстрактним пейзажним етюдом «Дерева» (Ж-1236). Абстрактний характер його пейзажу дає можливість глядачеві розширити фантазію та символічне уявлення про природу, дозволяє мислити та створювати особисті образи, пов’язані з емоціями від враження.
В колекції Харківського історичного музею зберігається близько дев’яноста робіт харківського митця Магмєдова Георгія Івановича (1921–2001 рр.). Колекція різноманітна за тематикою та жанрами. Магмєдов, передусім, живописець, але добре володів олівцем, аквареллю, різцем, фломастером. Колекція розкриває художника як яскраву творчу індивідуальність, що постійно зростав та самовдосконалювався протягом всього свого творчого шляху. Він завжди був у пошуку і не уникав складних живописних робіт і композицій. Художник дуже чуйно ставиться до застосування різних прийомів живописної виразності. Твори митця відзначаються ліризмом, ніжним відношенням до людей, природи. Цю задушевність можна побачити у великих полотнах та в пейзажних творах.
Пейзажний жанр Магмєдова в колекції Харківського історичного музею представлений найбільш повно. У його пейзажах «чиста» природа трохи переплітається з сільським пейзажем. На картинах та малюнках ми бачимо природу, що оточувала художника протягом життя, околиці селищ, де жив, працював та просто відвідував Г. І. Магмєдов. «Його» природа сповнена неповторним ліризмом та натхненням. Художник дивиться на природу то з легкою посмішкою, то з ледве помітним сумом, то замріяно. При створенні настрою Магмєдов вправно користується кольором, який завжди несе емоційне навантаження. Митець передає спекотний літній день, яскраве світло сонця, свіжість і прохолоду ранку, тіні на світанку. Пейзажі у колекції представлені як картинами митця, так і його малюнками. Яскравими прикладами пейзажного живопису є картини «Шатилівка взимку» (Ж-343), «Весна» (Ж-366), «Річка Сизранка взимку» (Ж-337) та малюнок «Околиця Середньоводська» (Ж-326). Окремо треба приділити увагу картині «Околиця міста Седнева» (Ж-359). Митець настільки був захоплений своєю творчістю і прагненням працювати в улюбленому жанрі, що навіть, не маючи повноцінних матеріалів для написання картин, використовував матеріали, що не завжди відповідали вимогам щодо створення живописних творів. Полотно цієї картини складалося з декількох частин, що неприпустимо при створенні робіт невеликого розміру, але це не завадило художнику втілити всі свої враження і почуття від місцевості, що оточувала його місце проживання на той час. Всі твори художника сповнені внутрішньої динаміки. В них вдало передано головне – стан зосередженості автора на композиції, складність і глибина задуму кожного витвору.
Художні роботи в колекції Харківського історичного музею досить повно відображують стилі та жанри пейзажного живопису. Чітко можна прослідкувати динаміку розвитку, вплив закордонного європейського та російського мистецтва. Кожний з художників зробив безцінний внесок у розвиток мистецтва, у розвиток пейзажного живопису в Україні. Українська культура, український побут стають натхненням у створенні пейзажів, ліричних настроїв, глибини кольорових та повітряно-просторових рішень. Романтизм, реалізм українського пейзажу не потребує переробки та доповнень. Він має завершеність та несе в собі частину душі українського народу, частину культури, частину життя.
Колекція пейзажного живопису Харківського історичного музею користується значною увагою серед дослідників та експозиціонерів. Вона є важливою складовою для створення настрою та образу виставок та експозицій. Пейзажі наповнюють лірикою та надихають глибиною знання культури, історії, побуту українського населення.
Література
1. Богемская К. Г. Пейзаж. Страницы истории [Текст] / К. Г. Богемская. М., 1992. – 418 с.
2. Бурова Г. Товарищество передвижных художественных выставок [Текст] / Г. Бурова, О. Гапонова, В. Румянцева. – М., 1962. – 344 с.
3. Денисенко О. Творці українського пейзажу [Текст] / О. Денисенко // Образотворче мистецтво. – 2000. – №3-4 – 97 с.
4. Дмитриева Н. Краткая история искусств. [Текст] / Н. Дмитриева. – М., 1986. – 186 с.
5. Лильо-Откович З. Український пейзажний живопис [Текст] / З. Лильо-Откович. – К. : Балтія-Друк, 2009. – 120 с.
6. Стасевич В. Н. Пейзаж. Картина и действительность. [Текст] / В. Н. Стасевич. – М., 1984. – 257 с.