Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
В умовах нової етносоціальної ситуації пожвавлюється інтерес людей до традиційної весільної обрядовості і, як наслідок, збільшується кількість бажаючих справляти традиційне весілля. Зростає і кількість вінчань як один із проявів відродження духовності. Поєднання цих двох традиційних основ убачається перспективним.
Обряд у житті людини… Важко знайти на земній кулі народ, який не мав би своєї обрядовості. Адже обряди – невід’ємний елемент духовної культури народу, вираз його психології, смаків тощо. А початок свій численні обряди беруть із глибини віків і як продукт колективної творчості, вони відображали на той час моральні норми відносин між людьми...
З давніх-давен одруження було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. У кожного покоління є радість першого весняного пробудження, коли все оживає в зеленому суцвітті трав і буйних молодих пагінців. Такою весняною порою в людському існуванні є шлюб. І в ньому закладений великий смисл життя людини, оновлення народу, продовження життя нації [2, с. 180].
Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: 1) передвесільний; 2) власне весілля; 3) післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини.
Запит – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині – «допити», на Івано-Франківщині – «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось із близьких родичів. У кінці XIX – на початку ХХ століття звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворювався у ввічливе попередження про прихід сватів.
Сватання – це перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні називали «старостами», але трапляються також назви: сват, посланець, сватач, говорун. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі як комунікабельність і дотепність. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці красної дівиці, чи то про купців, що дізналися про товар. Дівчина при цьому повинна була сором'язливо сидіти і «колупати піч». Тема сватання відобразилася у творчості українських художників, зокрема М. К. Пімоненка, репродукція картини якого зберігається у ХІМ (65-Ж-1). Після традиційних вітань та промов старостів кликали дівчину і прилюдно запитували її згоду на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною. На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою, у випадку відмови підносили гарбуза або макогін (на Західній Україні). Або батьки казали: «мала, хай ще підросте». У разі позитивної відповіді нареченої – обговорювали попередньо питання про придане. У Харківському історичному музеї зберігається близько 500 рушників, як повсякденних так і святкових. Серед них чільне місце займають різноманітні весільні рушники, які дівчата готували собі самі, вкладаючи особливий зміст: в’ється дерево роду, далі дві квіточки з батончиками – це батько, мати, та їхня гарна донечка, ще далі дві квітки – то дівчина та її наречений. Вишиває дівчина, і бажає собі, щоб її подружжя було вірним, щасливим, як пара голубків, щоб жили вони в мирі і злагоді до самого могильного хреста. Тож на рушнику дівчина вишиває пуп’янки квітів, бажаючи, щоб у них були діточки, і щоб їхній рід продовжувався [3, с. 7-8].
Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і природне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали як наречену пару) і обмін подарунками. Назва обряду походить від з’єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками, полотном. Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовитись від шлюбу без вагомої на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодувати.
У Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості – церковні оповіді. Перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.
Особливе місце у традиційному весільному обряді багатьох народів посідає весільний коровай. Найдавніші джерела про звичаї та побут східних слов’ян повідомляють, що він фігурує необхідним атрибутом весілля. Дослідники дізнаються: ще у XI ст. жодна весільна трапеза в стародавній Русі не відбувалася без короваю і сиру, а такі учасники весільної обрядовості як коровайники, згадуються в документах XIV століття. Доцільно сказати про сир, який відігравав свою роль у російській обрядовості. Як повідомляє нам «Домострой», у цьому ж XIV столітті, роздаючи коровай, дружко додавав ще й глибку сиру. На початку ХХ ст. в північно-східних районах України сир здебільшого згадувався лише в промовлянні дружка, і тільки в деяких російських селах Харківщини (Уди, Кам’яна Яруга, Кочеток, Старовєровка) зберігся цей звичай роздавати коровай зі шматочком сиру.
Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. Коровайницями допускалися жінки, які щасливі у шлюбі. До випікання не допускалися дівчата та вдови. Вперше наукову цікавість до короваїв виявив відомий етнограф академік М. Ф. Сумцов. Під його керівництвом була зібрана та вперше експонувалася колекція весільних короваїв та шишок на виставці, присвяченій ХІІ археологічному з'їзді в Харкові. Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширенішою формою запрошення було особисте відвідування молодими родичів. У більшості регіонів України ще до 30-40-х років ХХ ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружками просив на весілля свою родину.
Напередодні весілля молодим виготовлялися весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим, наприклад на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружкою. На Бойківщині вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено», «прапор», потім до гарного витесаного древка прив’язували дві-три хустинки, дзвіночок і зверху квітчали барвінок. На Гуцульщині древком прапора найчастіше був папірець. Окрім плетіння вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.
Дівич-вечір був прощальним молодіжним вечором, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та інше. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай і виконували пов’язані з цим обряди.
Посад відбувався окремо у домі нареченого і нареченої, це не тільки прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх. В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх дітей на одруження і перепивали щастя-долю. Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями. Головним компонентом посаду були: зустріч зятя і його гостей у домі молодої, посад молодого за столом біля молодої, частування, розподіл головного весільного хліба – короваю, обдарування молодої її родиною (або обох молодих) з частуванням кожного дарувальника короваєм або чаркою (перепій), зняття вінка і пов’язання молодої хустиною та одягання очіпка, що символізувало приєднання її жіночого гурту.
Історичні й етнографічні відомості дають підставу вважати, що церковне вінчання як освячення й офіційне санкціонування шлюбу в давніші часи безпосередньо не поєднувалося з народною весільною обрядовістю, нерідко було відокремлене від неї в часі, хоча згодом воно досить органічно вросло в неї, стало одним з її обрядових актів і навіть увійшло в систему різних народних ритуальних і магічних дій та ворожінь (наприклад, тримання молодою цілого хліба в пазусі під час вінчання, яку молоді з’їдали, виходячи з церкви і т.д.). Після вінчання молоду заводив на посад брат, дружко чи староста. Тут повинен був здобути або викупити собі місце поряд з молодою і молодим, який прибув зі своїм почтом (боярами, свахами) до їх хати.
Після пов’язання молодої хусткою чи наміткою відбувалося прощання її з дівчатами і подекуди – проводи боярами старшої дружки з музикою, співами і частуванням у її домі. Зі старшою дружкою неодружена молодь покидала весілля.
В наш час спостерігається значна втрата не тільки багатьох компонентів народної весільної обрядовості, а й внутрішнього взаємозв’язку тих традиційних моментів, які ще побутують у весільних обрядах сільського і міського населення, з властивою їм духовною сутністю, гуманістичною морально-етичною спрямованістю й емоціонально-психологічною настроєністю. Збережені традиційні елементи символіки, атрибутики виступають у сучасному весіллі здебільшого як позбавлений глибшого обрядового смислу і контексту антураж, зовнішня декоративність і прикраса. Величезною втратою є посилене зникання традиційного обрядового весільного співу навіть у тих місцевостях, де він донедавна зберігався в живому побутуванні (Карпати, Прикарпаття, Поділля, Полісся).
Відновлення, повернення до життя і повноцінного функціонування всього кращого з народних весільних обрядових звичаєвих традицій вимагає вдумливості і наполегливої праці. До вирішення цих питань залучена і сучасна музейна експозиція, яка покликана детальніше розкривати глибину культурних традицій народу, висвітлюючи їх взаємозв’язок з сучасністю.
Література
1. Астахова О. В. Свята та побут Слобожанщини [Текст] / О. В. Астахова, Т. М. Крупа, В. А. Сушко. – Х. : Колорит, 2008. – 143 с.
2. Культура і побут населення України [Текст] : навч.посібник / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.
3. Пантєлєй О. М. Наукова концепція стаціонарної виставки «Слобожанські мотиви» [Текст] / О. М. Пантєлєй // Науковий архів Харківського історичного музею. – 2010.