Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Суспільства, що переживають радикальні історичні трансформації, отримують травматичний досвід швидких і глибоких змін, досвід, який потребує анестезії і колективної психотерапії. Такого штибу ностальгічні хвилі стали розповсюдженим феноменом ХХ століття, коли відбувалися масштабні геополітичні катаклізми, світові війни, революції та безпрецедентні соціальні і технологічні зміни.
М. Чез і К. Шау у своїй роботі «Вимір ностальгії» називають три умови виникнення ностальгії: по-перше, розповсюджений у сучасних західних суспільствах погляд на історичний час як лінійний рух з невизначеним майбутнім; по-друге, відчуття дефектності сьогодення, що викликає невдоволення різних груп і провокує ностальгічний погляд на минуле; по-третє, наявність матеріальних свідчень (предметів, архітектури, зображень) відповідних до очікувань соціуму [9, с. 4].
Радянський світ розпався настільки стрімко, а травма була настільки глибокою, що ностальгія за радянським з'явилася вже через десятиліття після 1991 р., по-справжньому масовий феномен, який істотно відбився на масовій культурі [1, с. 7]. Даний спосіб використання образів радянського минулого цілком вкладається в описані американським філософом Ф. Джеймісоном комерційні форми експлуатації ностальгічних настроїв в умовах постіндустріального капіталізму [10, с. 534].
У контексті даного аналізу під музеєфікацією розуміємо прагнення зібрати, класифікувати, зберегти і продемонструвати матеріальні і культурні артефакти радянської епохи, а також бажання виділити й охарактеризувати типові риси цієї епохи, втілені в облаштуванні повсякденного життя «пересічних радянських людей».
Музеєфікація тісно пов'язана із практиками комеморації, яка у французькій традиції досліджень колективної пам'яті визначається як «процес, що мобілізує різноманітні дискурси й практики в репрезентації події, які містять у собі соціальні й культурні проекції пам'яті, і прислуговує об’єднанню соціальної групи» [4, с. 40]. Поряд з меморіальними пам'ятниками, цвинтарями і пам'ятниками архітектури музеї є «осередками пам'яті» – «свідченнями іншої епохи», «ритуалами суспільства без ритуалів, святинями минулого десакралізованого суспільства» [8, с. 29]. Процес комеморації можна визначити як нескінченний перехід від усних спогадів і «живої» соціальної пам'яті до універсалізації, що пройшла експертне очищення та ідеологічну обробку «монументалізованим» історичним наративом – властиво, історії.
Неоднозначність радянського досвіду, через який пройшли країни колишнього СРСР, Центральної й Східної Європи відобразилися в засобах комеморативних репрезентацій цього періоду, де чимало місця відведено різним формам музеєфікації. Крах соціалістичного блоку базувався на вагомому антикомуністичному й антирадянському імпульсі. Нові демократичні уряди країн Східної Європи відмовили в легітимності сорокалітньому історичному періоду, коли вони перебували у соцтаборі.
«Соціалістичний» період найчастіше подається, як історичне провалля у розвитку молодих національних держав, більшість із яких виникло тільки в ХХ столітті на уламках старих імперій. Відповідно, досвід соціалізму сприймався, на кшталт, травматичного досвіду радянської окупації, політичних репресій, економічної стагнації й ціннісної деградації. Відразу після «оксамитових революцій» і падіння Берлінської стіни стали складатися відповідні «наративні шаблони» колективної пам'яті, що вимагають ритуальної і матеріалізованої підтримки.
Музеєфікація стала одним з інструментів матеріалізації «наративних шаблонів» і створення комеморативних просторів «наративної правди», що послуговує головній версії історії перебування цих територій у лоні соціалістичного блоку. Базовий «наративний шаблон» може бути описаний у термінах: «окупація», «геноцид», «терор» і «насильство», які знайшли своє відображення в назві меморіальних комплексів і музеїв, що виникли з ініціативи урядів і меценатів у більшості країн Центральної й Східної Європи. Серед них найбільш відомими є Музей жертв геноциду (Литва, Вільнюс, 1992), Музей окупації (Латвія, Рига, 1993), Музей окупації (Естонія, Таллінн, 2003), Музей радянської окупації (Україна, Київ, 2007), Музей комунізму (Чехія, Прага, 2001), «Будинок терору» (Угорщина, Будапешт, 2002), «Музей окупації» (Грузія, Тбілісі, 2006), Музей-Колонія «Пермь-36» (1992-1993, Росія, Пермський край) [6, с. 12], Державний музей історії ГУЛАГу (2001-2004, Росія, Москва), Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (2009, Львів, Україна).
Окрім деяких випадків, переважно, російських, які вимагають окремого аналізу, інші музеї мають яскраву ідеологічну платформу, що репрезентує домінуючі «наративні шаблони» національних історій радянського періоду, про які мовилося вище. Однак відвідування музеїв залишає суперечливі враження, де жах перед комуністичним тоталітарним режимом межує з іронією і навіть естетичним задоволенням від бездоганної роботи авторів експозицій, насамперед, з радянською символікою. Прикладом, що мимоволі спокушає комуністичною естетикою, є «Будинок терору»(«Terror Haza») у Будапешті, покликаний, насамперед, репрезентувати темну сторону багаторічної влади тоталітарного режиму в Угорщині [2, с. 106]. Будинок терору перебуває в колишньому будинку Управління державної безпеки – аналога радянського МДБ-КДБ: оформлення фасаду вже нагадує про жертви політичних репресій - на периметрі розміщено надгробні овальні світлини людей, що пропали за часів зачищень 60-х рр. ХХ ст. Як і в інших подібних музеях, експозиція Будинку терору присвячена не тільки комуністичному тоталітарному режиму – кілька зал відведено під висвітлення теми німецької окупації і угорського профашистського режиму М. Горті. Інші кілька поверхів, включно з підвальними приміщеннями, демонструють злочини соціалістичного режиму з акцентом на темну роллю Великого Брата – СРСР. Деякі частини експозиції, як, наприклад, оновлене облаштування знущальних катівень угорського КДБ 1950 х рр., дійсно демонструють якісне й глибоке розуміння злочинної природи тоталітаризму. Однак значна частина музейного простору викликає не настільки однозначні почуття, оскільки стає очевидним, що «диявольські знаки» комунізму (кумачеві прапори, картини сталінського соцреалізму, радянська військова форма, пропагандистські плакати, герби радянської Угорщини й т. д.) мимоволі спокусили творців експозиції, що зробило образ післявоєнного казарменого соціалізму притягальним. Якісні реконструкції виборчих дільниць соціалістичної Угорщини, чорний номенклатурний «ЗИМ» з підсвіченим салоном і оздоблений червоним оксамитом, колаж зі зразків комерційної реклами 60-х рр. не відвертають відвідувачів від минулого соціалістичної Угорщини, проте притягають своєю ілюзорністю і темнолюбським зачаруванням. Звичайно, не йдеться в цьому випадку про ностальгію за радянським – призначення «Будинку терору» і інших подібних музеїв протилежне. Але спокуса радянською естетикою для пересічних відвідувачів, що з захватом розглядають серпастомолоткасті прапори і інші атрибути комунізму, виявляється сильнішою.
Стислий і, безумовно, побіжний огляд музеїв комуністичного терору, радянської окупації і соціалістичного минулого був необхідний, щоб на цьому тлі проаналізувати конкуруючу хвилю музеєфікації радянського – хвилю, яка не вписується в переважні «національні шаблони», майже не опирається на професійну історичну експертизу та оцінку, але відбиває ставлення частини населення країн радянського блоку до післявоєнного минулого [11]. Ця хвиля виникла на тлі масової ностальгії за «реальним» соціалізмом, що охопила чисельні країни Східної й Центральної Європи і значно впливає на культуру, політику й громадське життя в Росії, Білорусі в Південній і Східній Україні.
Далі звернемося до аналізу ключових елементів руху, так званої, «народної музеєфікації» радянського часу на сучасному пострадянському просторі, що має кілька загальних рис. Процес підживлюється потужними ностальгічними емоціями, коли настрій епохи застою й позитивне відношення до неї важливіше сухих історичних фактів. Музейні працівники і самі констатують потужний ностальгічний імпульс у мотивації відвідування експозицій, присвячених недавньому минулому [5, с. 30].
Запит, що виник на ностальгію за періодом «розвинутого соціалізму», викликаний незадоволенням окремих верств населення перебігом і результатами ринкових реформ і екзистенціальними потребами пошуку ціннісного підґрунтя під ногами, яким стало ідеалізоване минуле.
Потрібно зазначити, що рух «народної музеєфікації» носить принципово не експертний характер – його ініціаторами і активістами виступають не професійні історики й культурологи, а звичайні люди (підприємці, дизайнери, журналісти), що отримують натхнення від ностальгічних настроїв, почасти вони протиставляють себе «офіційній історії», яка, за їхнім переконанням, забуває про важливі деталі повсякденного життя недавнього минулого, оскільки стурбована великими історичними подіями, а не відтворенням і архівуванням «наративної правди». Якщо розглядати «народну музеєфікацію» з погляду концепції «співтовариств пам'яті», то вона є альтернативою професійних «співтовариств пам'яті», що опираються на документи і історичні факти [7, с. 32].
Сьогодні спостерігається перехід від віртуальної до матеріальної музеєфікації радянського періоду як у державних музеях, так і в створених «народних музеях».
У державних музеях (в першу чергу історичних та краєзнавчих) з'явилися експозиції, присвячені 50-80-м рр. ХХ ст. з акцентом на споживання і повсякденність цієї епохи, проте вибір «наративної правди» є проблемою для спеціалістів-музейників [3]. Найчастіше ці експозиції вибудувані за тематичною аналогією, «Міщанський (дворянський і т. д.) побут XIX століття», де реконструйована частина «типового інтер'єру» житла поміщика, чиновника, купця, інтелігента того часу з обов'язковим самоваром, віденськими стільцями і підлоговим годинником. Тільки у випадку з радянським часом ця експозиція демонструє облаштування квартири в робочому бараку або комунальній квартирі в 1950-х рр., «хрущовки» 1960-х рр., «брежнівки» 70-80-х рр. Проте по-справжньому цікаво виглядають «народні проекти» музеїв СРСР, радянського дитинства, радянської індустріальної культури, радянських ігрових автоматів і т. д. Ці проекти репрезентуються ентузіастами і, значною мірою, є матеріалізованим втіленням пострадянської ностальгії. Найбільш відомими прикладами народної музеєфікації СРСР є: Музей радянського дитинства в Севастополі (відкритий в 2010 р., дитяче містечко «Лукомор’я»), Музей СРСР (2009 р., м. Новосибірськ), Музей радянських ігрових автоматів (2009 р., м. Москва), Музей соціалістичного побуту в Казані (2011 р. – колишня комунальна квартира), Музей СРСР на ВДНГ (2012 р., м. Москва), Центр зі збереження культурно-історичної спадщини радянської епохи (відкрито в 2010 2011 рр., м. Вороніж), і, нарешті, набагато більш професійний проект – Московський музей дизайну, що голосно заявив про себе виставками радянського дизайну й радянського пакування 80-х рр. ХХ ст.
Усі перераховані музеї є активно діючими проектами, що привертають увага відвідувачів і медіа. Аналіз експозиції цих музеїв дозволяє зробити кілька висновків про характер музеєфікації радянського часу. Насамперед, привертає увагу потужний ностальгічний імпульс у засобах репрезентації радянського матеріального світу. На сайтах музеїв, в інтерв'ю та оглядах творці пропонують долучитися до «доброго старого часу», зробити подорож «у світ позитивних емоцій» недавнього минулого. Інакше кажучи, ключова сентенція організаторів і кураторів проектів – не фактуалізація минулого, а ностальгічна міфологізація за допомогою рефлексивної ностальгії. Ці музеї звернені до аудиторії, яка або дійсно прагне зануритися в матеріальне оточення свого дитинства та юності і поділитися спогадами з дітьми, або до молодого покоління, для якого «радянське» виглядає дивним, інопланетним, що належать до втраченої цивілізації, а тому настільки є притягальним.
Узагальнюючи, «народні музеї» радянського минулого – засоби і форми організації музейного простору і розміщення експонатів, які далекі від професійних стандартів музейної справи, але саме тому й заслуговують на окрему увагу. «Народні музейники» спокушені радянським матеріальним світом – вони не можуть стриматися від того, щоб не поділитися всім накопиченим багатством з відвідувачем. Тому майже весь простір музеїв радянської повсякденності виглядає як величезна крамниця антиквара, що повністю набита різноманітними свідченнями епохи – від шкільних зошитів і відривних календарів до автомобілів. Ще недавно критики радянського повсякдення оцінювали матеріальний світ СРСР як бідний за відтінками й речами, однак огляд експозицій «народних музеїв» прямо спростовує цю тезу – відвідувач «приголомшений» достатком і різноманітністю речей, як і їхньою своєрідністю з погляду дизайну і якості матеріалів.
Аналіз організації експозиційного простору важливий також тим, що він є ключем до розуміння незавершеності освоєння пам'яті про радянський період у масовій свідомості. Нечисленні музеї політичних репресій і скромні експозиції на цю тему в Росії перебувають у руслі європейської традиції, що інтерпретує комуністичне минуле як травматичний і трагічний досвід. Стиль цих експозицій припускає мінімізацію матеріального й максималізацію символічного. На зміну барвистих і численних вітрин з артефактами – скупі інсталяції з акцентом на наративну складову: виписки із протоколів допитів і судових засідань, листи, інтерв'ю, мемуари жертв і свідків [12, с. 5].
Саме тут буде доречно повернутися до міркувань про місце й функції матеріального в репрезентації колективної пам'яті – це не тільки «талісмани», «якоря» і «посудини» минулого, але також і повноправні учасники функціонування свідомості і пам'яті власників та відвідувачів музеїв радянського минулого.
Сакралізація й символізація світу речей радянської епохи поки не відбулася, по-перше, тому, що багато предметів ще перебувають у повсякденному обігу і не розглядаються як «музейні об'єкти», по-друге, творці музеїв не знають як класифікувати ці свідчення епохи, наприклад, чи можливо розглядати шкільну форму як ілюстрацію тоталітарної системи радянського режиму або як торжество моделі «соціальної держави»? Як слід інтерпретувати сувеніри з космічною тематикою – як прояв гегемонічних прагнень СРСР або як торжество радянської науки? Що можна сказати за скромні інтер'єри «хрущовок»: це свідчення бідності більшості населення або показник достатку, доступного багатьом? Оскільки суспільство не виявило достатньої волі до об'єктивної рефлексії відносно цього історичного періоду, то і музейні фахівці шукають точку опори у власних спогадах і масовій міфології. Ця предметна надмірність невипадкова й може послуговувати метафорою неотрефлексованості радянського минулого, яке перебуває в нашому колективному несвідомому і потужно тисне на можливості адекватної оцінки й сприйняття цього часу.
Література
1. Абрамов Р. Н. Время и пространство ностальгии [Текст] / Р. Н. Абрамов // Социологический журнал. – 2012. – № 4. – С. 5-23.
2. Абрамов Р. Н. Музеефикация советского: историческая травма или ностальгия? [Текст] / Р. Н. Абрамов // Человек. – 2013. – №5. – С. 99-111.
3. Александер Дж. Об интеллектуальных истоках «сильной программы». Предваряя спецвыпуск журнала Центра фундаментальной социологии «Социологическое обозрение», посвященный культурсоциологии [Текст] / Дж. Александер // Социологическое обозрение. – 2010. – Т. 9, № 2. – С. 5.
4. Данилова Д. Мемориальная версия Афганской войны (1979-1989 годы) / Данилова Д. // Неприкосновенный запас. – 2005. – №2-3. – С. 40-41.
5. Интервью с заведующей Отделом истории России XX – начала XXI веков Государственного Исторического музея Н. Н. Чевтайкиной [Текст] / Н. Н. Чевтайкина // Музей. – 2013. – № 6. – С. 30-32.
6. Морокова А. Недавнее прошлое в музеях: Музей «Пермь-36» [Текст] / А. Маркова // Музей. – 2013. – № 6. – С. 12-13.
7. Музей СССР как креативный кластер. Интервью с Н. А. Никишиным [Текст] / Н. А. Никишин // Музей. – 2013. – №6. – C. 30-32.
8. Нора П. Проблематика мест памяти [Текст] / П. Нора // Франция-пам'ять / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – С. 17-50.
9. Chase M., Shaw C. The dimensions of nostalgia [Text] / Сhase M., Shaw C. // The imagined past: history and nostalgia. Manchester:Manchester university press. – 1989. – Р. 1-18.
10. Jameson F. Nostalgia for the Present [Текст] / F. Jameson // The South Atlantic Quarterly. – 1989. – № 88 (2). – Р. 527-560.
11. Post-communist nostalgia [Text] / edited by M. Todorova and Z. Gille. – New York: Berghahn Books, 2010. – 237 p.