Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Постановка питання соціокультурної практики в контексті збереження і осучаснення системи музейних закладів та інших культурних центрів українсько-російського порубіжжя, зокрема Слобожанщини, стає можливою за умов нових підходів і принципів регіональної політики, спрямованої на забезпечення духовних інтересів різних вікових і соціальних груп.
До різних аспектів традиційної матеріальної культури Бєлгородщини зверталися Л. Чижикова, А. Гращенко, Л. Семухіна, М. Жирова, В. Сушко, С. Зенін, але досі не узагальнювався матеріал, накопичений практикою міжнародного фестивалю слов'янської культури «Хотмизька осінь». Фестиваль проходить у селі Хотмизьк Борисівського району Бєлгородської області, що було колись повітовим містечком Харківської губернії, зберігає від тих часів на гербі харківську символіку, доповнену золотим плугом. Існують різні тлумачення назви села. Хотмишль, Хотмисл – місця промислів, хата мисливця. У ХІХ ст. тут займалися виготовленням сережок і хрестиків.
Приїздять на фестиваль колективи і майстри не тільки з Росії, України, Білорусі, а й інших слов'янських земель. У 2013 р. – з Боснії та Герцеговини.
Наше завдання – розглянути варіанти використання вже існуючого музейного потенціалу сусідньої з Харківщиною Бєлгородської області, звертаючись до експозиційних прикладів зазначеного фестивалю – експонати музею народної культури, заснованого в районному центрі, традиційна глиняна іграшка, яка створюється і зберігається у шкільному музеї народних ремесел в м. Бєлгороді, старовинний народний одяг з музейної кімнати в дитячому садку с. Кустове Яковлєвського району, а також колекцію, яку її власниця – фермер із с. Хотмизьк планує експонувати у старому домі, створивши музей для своєї садиби «зеленого туризму».
Традиційно майстри – учасники подібних фестивалів – мають два шляхи для відтворення народної іграшки: копіювання експонатів з фондів музеїв та значно складніший і не завжди успішний експедиційний пошук, хоча саме він може принести несподіване відкриття. Але музей – об’єкт доступніший, де фіксація предметів етнокультури гарантована. Так, глиняні іграшки і ткані пояси створює за власними фотографіями в курських музеях учитель молодших класів, учасниця фестивалів і ярмарків з Курчатова Курської обл. Галина Скоблікова. Тут соціокультурна комунікація відбувається опосередковано, через майстриню, для якої ця робота – хобі, що приносить заробіток, але не є основною професією, успадкованим ремеслом.
Музеї Бєлгородщини стають безпосередніми учасниками фестивалів, влаштовуючи міні-виставки, пропагуючи власний заклад як складову етно-туризму, спираючись на власний, хоча й локальний, експедиційний досвід.
«Експедиції в області, оброблений і систематизований матеріал останніх 20 р. дозволив створити наукову концепцію традиційної культури Бєлгородщини в етнічній, історико-стадіальній багатошаровості її пластів, жанрів, видів і форм побутування. Простежується залежність існування окремих видів народної культури від затребуваності їхніх вжиткових, утилітарних функцій, соціального замовлення, плідної взаємодії всіх компонентів регіональної системи збереження і розвитку традиційної культури» [8, с. 77], – зазначають дослідники Бєлгородського держуніверситету.
Активна міграція населення, на думку А. Гращенко, не давала можливості гідно підтримати місцеві ремесла Бєлгородщини, але в наш час багато людей почали звертатися до так званого сільського туризму, тобто відбувається соціокультурний обмін у площині повернення, а точніше – навернення до традиційної матеріальної культури і побуту. У 2007 р. було прийнято обласну програму «Розвитку сільського туризму на території муніципальних районів». У ній бере участь понад 100 садиб. «Програма передбачає сертифікацію на відповідність стандартам, розробленим експертами обласного фонду підтримки малого підприємництва. Для цього присуджуються «підкови» від однієї до чотирьох (за аналогією із зірками в готельних комплексах). Сертифіковані садиби в подальшому отримують від фонду підтримку. Власникам садиб рекомендовано зберігати «дух села», і не захоплюватися євроремонтом» [6, с. 60]. У контексті теми, що обговорюється, варто згадати обласну цільову програму «Розвиток сільської культури в Бєлгородській області на 2009-2014 рр.» із загальним обсягом фінансування 304196,4 тис. російських рублів [7, с. 108] При цьому, як запевняє Л. Семухіна, «досі ще не вихована культура ставлення до етнографічного предмета музейного значення. Від 20-30-х рр. селянські, міщанські і купецькі садиби не розглядалися як об’єкти музеєфікації» [10, с. 310].
Серед лідерів сільського туризму на українсько-російському порубіжжі називають Грайворонський район (постійних учасників «Хотмизької осені»). У районі розташовано близько сотні туристичних садиб. На межі сіл Косилове і Почаєве організовано туристичний комплекс «Лісовий хутір на гранях». Першими мешканцями Почаєвого були переселенці з України та служилі люди Хотмизької фортеці. На території комплексу розташовано музей народної культури Грайворонського району з відтвореним сільським побутом. Існують буклети й інша рекламна продукція, на фестивалях пропагуються різноманітні форми побутування традиційної етнокультури – від пісенно-обрядової спадщини до національних страв.
Наталія Іванівна Маняхіна з с. Нижня Покровка Красногвардійського району представила на згаданому вище фестивалі музей народної культури, створений у районі уже в новому тисячолітті: «Это процентов 5 всего того, что мы имеем. Это подлинное. Мы привезли из музея одежду, полотенца, которые висели на иконах, рубахи, ли́вники, зипуны, кофты, платки, подшальники, сарафаны, поневы, предметы быта. Еще обувь. Вот башмаки – им уже больше ста лет. Это из свиной кожи, на пистонах. И разделаны крохотными гвоздиками – орнамент. Каблук с подковкой. Они очень хорошо стучали, когда плясали. Все было слышно – в три ноги, в две ноги. Хромовые сапоги, лапти. А это предметы быта, круту́шка. Это как у нас сейчас миксер. Она из лозы – с корнем выдергивали, там, где больше корешков. Для теста есть весёлка, а крутушка – когда борщ варили, целые картошки бросали и крутушкой разминали овощи. Тогда борщ густой.
Это колодки для лаптей. Лапти были разные – лычные, оборочные, праздничные, будничные. Вот эта маленькая посудка – рынка, она с носиком. Это варили кашку деткам. Гребенкой чесали вовну. Велёк – стирали и им колотили, и вот таким образом выходила вся грязь из одежды. Намы́ка – щетка из конского хвоста. Когда у нас коноплю сажали, ее нужно было отделить от кострыки. Вначале ее мяли, а потом намыкой вычищали, чтобы можно было прясть из этого волокна. Вот досточки – подвязки делали 8 досточек – 8 цветов или досточки в четыре цвета.
Маме уже 83 года и ей рассказывала бабушка об этой поневе, что на мне. У нас преобладает цвет черный, белый, красный, зеленый и голубой. Черная земля, белый воздух, желтый еще – это солнышко, зеленый – трава. Сороку одевали только замужние женщины. Первый день одевали на свадьбе такую красоту. Когда везли под венец, у нее была одна коса, а потом расплетали и делили на двое, т.е. теперь она принадлежит и мужу, и себе. Так укладывали и одевали сороку. У нас золотарки были, их было очень мало, сороку не каждый мог делать.
Украшения называются греба́тка, чепо́к, ожерелье, прутики черные, это иконка, а сзади – вот такие поворозки. Иконку одевали не только для красоты. На рубахе на шее получалась дырочка и чтобы все закрыть, носили иконку. И как оберег, конечно. А поневы, рубахи, завески имели разные названия. На мне понева – самая красивая – набо́рная. Ее одевала невеста и молодые женщины носили, а потом шли поневы на небольшие праздники, на воскресенье. А были и рабочие поневы – в 9 ниток, в 15 ниток, в 30 ниток. На мне понева с бе́лями. А вот понева, которая называлась наборная косино́ю (она пошита как на косину). Есть в один глазок, в четыре глазка, в кружок, колодой – точно так, как и рубахи. На мне рубаха – рукава полика́, т.е. на ней одинаков рисунок. Вот рубаха на фарбо́тах. Эта – на леховках. Красные рубахи одевали на Троицу. Также и завески – дорогая лента, позумент и машара́ и вишито «у сосенку». А есть «на лапочках» завеска. Вот платки – заграничный назывался, вот полушальник, вот дробный полушальник. А это ливник – без рукавов, а холодайка – с рукавами, когда похолоднее. Точно так расшита, но с рукавами. Кофта расшитая – ранней осенью и поздней весной одевались так. Это зипун, когда холодно [3].
Модельний Дім культури с. Кустове Яковлівського району вирізнявся інакшими жіночими костюмами. Керівник народного хору Олександра Миколаївна Яковлєва зазначила: «У нас в костюме рубашка и сарафан – старинные. Вот у нас стоит кукла – на ней все подлинное – и буха́рка, и куцы́на, и понева, и пояс. И на мне рубаха – моей прабабушки. Уже нитки высцетшие. Бабушки называли хва́ртух. У нас в селе много украинцев и наших братьев-сестер много в Харькове [5].
Ще одна учасниця у вишитій сорочці, вихователь дитсадка Лариса Іванівна Моргунова: «Это бабушка моя вышивала, с рушника вставляла. У нее костюм пропал – сгорел, она восстанавливала, сама крестиком вышивала. Умела еще вышивать гладью. И до войны, и после войны вышивала и вязала. Ходила продавать на рынок, чтобы проживать как-то. У нас в детском саду тоже есть коллекция народного костюма и подобная кукла» [4].
Незвичний шкільний музей м. Бєлгорода був представлений на фестивалі «Хотмизька осінь» роботами Маргарити Андріївни Алексєєвої. «Родилась в Украине, в Трускавце, а потом мы переехали в Белгород, где-то в 57 году. Сама я музыкант по профессии, а муж у меня лепил игрушку. Он учил меня лепить игрушку. Когда его не стало, я стала продолжать его дело, хотела, чтобы каждая игрушка имела свой голос, поэтому они делаются по типу окарины, многоголосые игрушки.
У нас есть целая серия, называется «Костюм Белгородской области в глиняной игрушке», где представлены костюмы разных районов, поскольку Белгородская область у нас образовалась из Воронежской и Курской, то мы подразделяем: костюм белгородско-воронежского и костюм белгородско-курского региона – во всем его разнообразии. Это моя идея, ведь в основном у игрушки костюм стилизован, упрощенный, а у нас он более детализованный, передана еще лексика рук в танках и карагодах. Потому что на данном этапе игрушка тоже требует своего развития. Если раньше игрушку делали без глаз, без лица (считали, что душа в игрушке тогда появляется), то постепенно игрушка трансформировалась, сейчас мы прорисовываем и глазки, делаем ее более выразительной.
Игрушки хранятся в музее. Я работаю в 46-й школе Белгорода, у нас есть музей традиционных народных ремесел Белгородской области им. Александра Рябчикова. Это мой муж. Он был кандидатом педагогических наук и директором одно время. Мы с детьми лепим игрушки, стараемся освоить традиции глиняной игрушки, привносим свое авторское.
Мы с 1997 г. ведем летопись фестиваля «Хотмыжская осень» – фотографируем костюмы, в которых приезжают сюда. У нас музей народной культуры в Белгороде, который собирает костюмы. Мы ходили туда, фотографировали, зарисовывали. Не каждый человек может попасть в музей, а в игрушке даже ребенок сможет познакомиться с костюмом. Это своего рода пропаганда нашей белгородской культуры» [1].
Керівник селянсько-фермерського господарства з Хотмизька Валентина Андріївна Ломакіна не тільки годувала фестивальних гостей вирощеним на своїй землі, а й запрошувала переглянути імпровізований музей: «Просто хочется, чтобы люди видели это. У меня много еще материала дома. Я даже здесь планировала изначально сделать две комнаты. Начала расставлять. И уже не хватило ни места, ничего». І телевізійники, і просто туристи фіксували старий костюм на Валентині Андріївні, яка прокоментувала: «Это от бабушки. Сарафан, чинарка, пояс, это бухарка называется, а это сорока. Рубашка под низом одевается, если жарко конечно, без чинарки. Это такой же сарафан, уже все в дырках, это ж шерсть настоящая, сечется. Это костюм нашего села. Село на три части делилось. Стрелецкое – там простые люди, вот там водили карагоды, танки́, центр – здесь более смешанное было, ремесленники, а третья часть села – это были как мещане, они мало, почти не водили карагоды. А больше – центр и та сторона села. Ну а потом это смешение, рядом граница украинская, здесь уже нередко слышишь и украинскую речь. А я всю жизнь в самодеятельности, я клубный работник по образованию. У меня есть старенький домик. На две комнатки. Назад поставлю печку и всю утварь, кухня и горница будет. Я в этом году выиграла гранд по сельскому хозяйству в области. Я хотела сделать туристический комплекс с проживанием, с отдыхом» [2].
Викликає повагу намір фермера з досвідом культпрацівника (безперечно, з урахуванням потенціалу вже існуючого муніципального Хотмизького краєзнавчого музею) створити власний приватний музей.
Перспективним, на нашу думку, є співставлення регіональних проектів Слобожанщини та інших поліетнічних регіонів, наприклад Закарпаття, яке має близько сотні музеїв різної форми власності, в тому числі приватних. Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Теребля дає змогу ознайомити відвідувачів із створенням тканих виробів з конопляних ниток. «Гості перебувають у безпосередньому контакті з експонатами, мають змогу одягнути на себе стародавнє вбрання, сфотографуватися в ньому. Дехто відзначає у музеї річницю весілля, день народження» [9, с. 110].
Отже, соціокультурні зміни музейної роботи наштовхуються не тільки на недосконалість правової бази у сфері культури на пострадянському просторі, а й висвітлюють гостру потребу у методологічному забезпеченні та підтримці науковими центрами.
Джерела та література
1. Польові матеріали автора. Алексєєва Маргарита Андріївна, 1947 р. н., м. Бєлгород, 2013 р.
2. ПМА. Ломакіна Валентина Андріївна, 1957 р. н., с. Хотмизьк Борисівського району Бєлгородської обл., 2013 р.
3. ПМА. Маняхіна Наталія Іванівна, 1956 р. н., с. Нижня Покровка Красногвардійського району Бєлгородської області, 2013 р.
4. ПМА. Моргунова Лариса Іванівна, 1965 р. н., с. Кустове Яковлєвського району Бєлгородської області, 2013 р.
5. ПМА. Яковлєва Олександра Миколаївна, 1959 р. н., с. Кустове Яковлєвського району Бєлгородської області, 2013 р.
6. Гращенко А. Г. Сельский туризм в Белгородской области [Текст] / Гращенко А. Г. // Традиційна культура в умовах глобалізації: сучасні соціокультурні практики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (29-30 жовтня 2010 р.). – Х. : Савчук О. О., 2010. – С. 59-61
7. Жирова М. В. Культурная политика Белгородского региона: организационно-экономические аспекты [Текст] / Жирова М. В. // Пам’яткознавчі погляди молодих вчених ХХI ст. – Х. : Курсор, 2011. – Вип. ІІ. – С. 107-109
8. Жиров М. С., Жирова О. Я. Сохранение и развитие народных традиций в современной социокультурной среде: региональный аспект [Текст] / Жиров М. С., Жирова О. Я. // Традиційна культура в умовах глобалізації: сучасні соціокультурні практики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (29-30 жовтня 2010 р.). – Х. : Савчук О. О., 2010. – С. 74-78
9. Леньо П. Ю. Специфіка приватного музейництва Закарпаття [Текст] / Леньо П. Ю. // Традиційна культура в умовах глобалізації: сучасні соціокультурні практики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (29-30 жовтня 2010 р.). – Х. : Савчук О. О., 2010. – С. 109-115
10. Семухина Л. И. Музеи Белгородской области / Семухина Л. И. // Культура: опыт, проблемы исследования и преподавания гуманитарных наук : сб. научн. тр. – Белгород : БГКИ, 2011. – С. 287-310