Наукова конференція
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Сучасна ситуація, коли вітчизняні музеї стоять на порозі XXI сторіччя і вперше в історії розбудовуються у незалежній українській державі, вимагає від фахівців глибокого осмислення їх концепцій та форми. Зробити це неможливо лише з огляду на попередній досвід. Особливу увагу музеологів привертають сумцовські традиції музейної діяльності, серед яких намагання створити експозиції, де б органічно поєднувалися наукова достовірність та художня образність, посідає одне з провідних місць. Бо згадані традиції, по-перше, базуються па здобутках національної музейної культури від кінця XVII до кінця XIX ст.ст., по-друге, збагачені експозиційною практикою самого М. Ф. Сумцова і, по-третє, мають розглядатися як міцна наукова платформа подальшої творчої розробки зазначеної проблеми.
Аналізуючи дореволюційні виставки та експозиційні роботи 1920-х рр. виконані за участю чи під керівництвом М. Ф. Сумцова, з'ясовуєш, що зразком вченого слугували прамузейні форми доби українського барокко, які відтворювали світоглядні та історичні уявлення народу побудовою неповторних ансамблів завдяки синтезу гуманістичних філософських засад, ідеї еволюційного розвитку України та засобів усіх образотворчих мистецтв.
Звичайно, М. Ф. Сумцов як експозиціонер працював в інших соціальних умовах, коли пріоритетним напрямком експозиційного будівництва став науково-систематичний, а головною ознакою художньої творчості — еклектика, коли музеям бракувало спеціальних приміщень, коштів і не було реальної змоги відродити синтез у масштабах архітектури, грандіозних ансамблів, величних, здіймаючих дух образів. Але попри все, в експозиційних моделях прогресивного діяча зберігалося головне — традиційне для української культури бачення світу і власної історії як цілісності, чого досягти без використання мистецьких засобів неможливо. Такий підхід до експозиційної методики М. Ф. Сумцова не є припущенням, бо сама ідея міститься майже в усіх його наукових працях.
Слід зауважити, що видатний вчений не був на той час єдиним носієм оптимальної музейної концепції. Так, поборник ансамблевого методу організації матеріалів Д. І. Яворницький виразно продемонстрував його переваги, зокрема в експозиції Південно-Російської промислово-сільськогосподарської виставки (Катеринослав, 1910). Проти типологічного групування музейних речей, коли втрачається естетична специфіка української історії та культури, виступав відомий мистецтвознавець з досвідом музейної роботи С. А. Таранушенко. Теоретик музейної справи 20-х рр. Ф. ІІІміт також віддавав перевагу історико-художнім експозиціям. Ця славна плеяда митців минулого створила цінні наукові підвалини для розвитку української школи музейної експозиційної творчості. Але тоталітарний режим надовго загальмував реалізацію зазначеної тенденції в експозиційному будівництві України.
Нова історична реальність примусила музеологів замислитися над слушним зауваженням психологів мистецтва, зокрема Р. Арнхейма: «Ми заперечуємо дар розуміння речей, який дається нам нашими почуттями... Наші очі перетворилися па простий прилад вимірювання та пізнавання, звідси нестача ідей, які можуть бути втіленими в образах, а також невміння зрозуміти зміст того, що ми бачимо».
Колектив Харківського історичного музею одним з перших в Україні звернувся до експозиційних традицій М. Ф. Сумцова та його однодумців і вдало використав їх у своїх образних виставках — «До джерел — з любов'ю», «Таємничі скарби», «Апостол правди» та інших. Наступний крок — це аналіз комунікативної ефективності виставкових моделей і створення стаціонарної експозиції, яка б цілком відповідала жанру «модель часу і світу».