Розвиток музейної справи в Україні в 1920-1930 роки

Визначаючи завдання в галузі культурного будівництва, Радянська держава наголошувала на важливості розвитку культурно-освітньої роботи як необхідної умови формування свідомості населення. Керівництво дбало про розширення мережі культурно-освітніх закладів. Багато уваги приділялося створенню мережі музеїв. До 1940 р. в Україні працювало 140 музеїв - історико-краєзнавчих, мистецьких, меморіальних. У Києві було відкрито літературно-меморіальний музей Т.Шевченка, музей Панаса Мирного - У Полтаві, музеї М.Коцюбинського - у Винниці та Чернігові, музей В.Короленка - у Полтаві. У 1920 р. в Харкові було засновано музей Слобідської України на базі створеного ще у 1886 р. Міського художньо-промислового музею, який був одним з перших провінційних музеїв Російської імперії. У 1930 р. цей культосвітній заклад було перетворено в Український державний історичний музей імені Г.С.Сковороди.

В 1920-ті роки функції музеїв значно розширюються. Було поставлено завдання надати музеям характер науково-дослідних установ. На базі музеїв було відкрито аспірантуру, розгорнулися дослідження з різних галузей знань, наприклад, археології, історії, нумізматики, налагоджено видання наукових праць. Історичні музеї Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Миколаєва перетворювалися в дійсно науково-дослідні заклади. Наприклад, наукові дослідження, що розгорнулися навколо розкопок Ольвії, експедиції по вивченню трипільської культури та пам'яток староукраїнської будівельної техніки проводилися переважно силами музеїв України. Миколаївський історико-археологічний музей у 1926-1927 рр. проводив розкопки в Ольвії, зібрав нумізматичні колекції, виявив поселення часів грецької колонізації поблизу Миколаєва та Херсона. Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Г.Шевченка у Києві виконав значну роботу з палеології, досліджуючи стародруки, а також з біолографії. Співробітники Чернігівського державного музею брали участь у підготовці матеріалів для територіальної наукової збірки Академії наук «Чернігів, Чернігівщина й північне Лівобережжя». Наукові працівники і аспіранти Кам'янець-Подільського історико-археологічного музею досліджували та друкували праці з питань нумізматики та пам'яток трипільської культури на Поділлі.

У 1930-ті роки на Волині, що пребувала тоді у складі Польщі, одночасно з регулярними археологічними дослідженнями, було започатковано комплектування археологічної колекції музею Товариства приятелів науки у Луцьку. Після приходу на роботу в музей на посаду головного хранителя археолога та нумізмата Яна Фітцке розпочалося цілеспрямоване формування археологічної колекції. Протягом 1936 - 1939 рр. розкопки здійснювалися на значній території Волинського воєводства згідно з дослідженнями видатного українського історика і археолога В.Антоновича («Археологическая карта Волынской губернии» 1901 г.).

Ці приклади свідчать, що музеї здатні не лише зберігати пам'ятки старовини, а й науково опрацьовувати їх, робити тим самим значний внесок у загальний розвиток історичної науки. Основні напрямки їх науково-дослідної роботи у 20-30-ті роки XX ст. в Україні полягали у розвитку археології, історії (перш за все в краєзнавчому аспекті), деяких допоміжних та спеціальних історичних дисциплін.