Конференція, присвячена 100-річчю XII Археологічного з’їзду
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Розпад Радянського Союзу, ціла епоха "оксамитних революцій" створення нових демократичних держав у Східній Європі мали не тільки політичне, але й тісно пов'язане з ними ідеологічне значення. У цьому зв'язку можна говорити про чітку для кінця XX ст. тенденцію відмови від вивчення абсолютно всіх соціал-демократичних рухів, під якими часто помилково розумілася марксистська доктрина в тій ортодоксальній, потворній формі, у якій вона була сприйнята в СРСР. Постійний тиск і пропаганда, партійна цензура й ідейний контроль, характерні для радянської влади, призвели до того, що не тільки широкі суспільні маси, але і фахівці історики відмовилися від проблематики соціально-політичних досліджень, зовнішньо пов'язаних із марксистською ідеологією. У той же час результати розвитку як молодих країн, що виникли в пострадянську епоху, так і багатьох більш стабільних держав із розвиненими республіканським традиціями свідчать про відродження і посилення впливу саме тих партій, що приділяють увагу парламентаризму, соціальному забезпеченню і необхідності економічних гарантій держави. Вочевидь, що в наявності психологічний конфлікт теорії і практики, коли традиційна ідеологічна доктрина домінує у свідомості більшості і таким чином існує автономно від будь-якої реальної лівосоціальної платформи.
Логічним вирішенням подібної ситуації постає повсякбічне вивчення лівих сил, їхня популяризація теоретичними (науковими) та прикладним (музейними) засобами. Звертаючись до історії Другого Інтернаціонал (періоду найбільш раннього ідейного розвитку різноманітних соціалістичних концепцій), історики розрізняють три головних напрямки соціал-демократичного руху: реформісти, центристи й радикали. Останні розглядаються як майбутні носії комуністичної ідеології, тоді як центристи і реформісти оцінюються як самостійна течія, що пізніше стала ядром Робочого Соціалістичного Інтернаціоналу та навіть Соцінтерну. Жорстке, непримиренне протистояння правих і лівих соціалістів, політика Комінтерну "клас проти класу" і прагнення зрівняти реформістів та центристів із націонал-соціалістичною партією А. Гітлера - усе це, вочевидь, указує на самостійну ідеологічну платформу правої соціал-демократії, суттю якої є прагнення цих партій домогтися соціалістичної перебудови суспільства шляхом економічних і політичних парламентських реформ.
Подібна ідеологічна позиція стала головним фактором створення або відродження в більшості східноєвропейських країн соціал-демократичних партій, що ведуть свою історію від політичних організацій Другого Інтернаціоналу. Активізація виборчої кампанії в Україні, посилення і популярність партій такого роду не тільки в нашій країні, але і за рубежем змушують усерйоз задуматися про корені соціальних рухів, приділяючи увагу не тільки історичному, але і прикладному, музеєзнавчому аспекту дослідницької діяльності.
Аналізуючи історію вітчизняної музейної мережі в XX ст., необхідно відзначити, що для радянського музеєзнавства традиційно був характерний принцип ідеологічного, виховного значення. Саме речовий, аттрактивний характер експозиції, її зовнішня доступність і сила емоційного впливу робили музей найважливішим інструментом ідеологічного тиску. Суворо вивірені, "ідейно відповідні" виставки й експозиції повинні були вказувати на класову модель соціальних відношень, ілюструвати історичний розвиток суспільних формацій, піднімати на героїчний п'єдестал натхненників революції і передовиків виробництва.
На жаль, подібний жорстко ортодоксальний підхід впливав не тільки на питання експонування, але й на напрямки комплектування. Як сховище речового виразу різноманітних епох, музей, безумовно, повинний був займатися збором матеріалів, що стосуються усіх сфер людського життя й у будь-яку епоху. Проте питання комплектування фондів у рамках періоду кінця ХІХ-ХХ ст. багато в чому виявилося залежним від державної ідеології, найчастіше однобічної і непримиренної. Отож природно, що процес поповнення фондів матеріалами і предметами, пов'язаними з діяльністю інших лівих партій, особливо ідейно близьких до РСІ або Соцінтерну, не вітався ні в СРСР, ні в музейній роботі країн соціалістичного табору. Коли матеріали такого роду потрапляли в сферу музейних інтересів, їх рідко опрацьовували і практично не витягали з музейних сховищ.
Сьогодні, коли політичне життя настільки активізувалося, аналіз діяльності різноманітних політичних партій і рухів має безсумнівний інтерес. Усе більшою популярністю як у дальньому зарубіжжі, так і на просторах колишнього Союзу користуються політичні музеї, що часто відкривають зовсім невеселі таємниці історії XX століття. Таким чином, історія зародження і розвитку соціал-демократичних партій може і повинна стати упредметненою. Це завдання сьогоднішнього вітчизняного музею, вільного від ідейних перешкод у комплектуванні; музею, який має творчий підхід до експонування. Більш того, в умовах регулярних виборчих компаній та з оглядом на традиційну для більшості країн багатопартійність подібні виставки постають як своєчасні і взагалінеобхідні, оскільки вони створюють основу для усвідомленого і зваженого відношення широких верств музейної аудиторії до політичного життя своєї країни. У той же час хотілося б зазначити на достатньо слабку грань між ідеологією і патріотизмом у музейній роботі. Безумовно, що емоційний вплив музейної експозиції дуже великий і об'єктивно уособлює в собі національно-патріотичне відчуття, що без цензури й державного контролю за допомогою характерної музейної комунікації передається відвідувачц. Дуже важливо не повторити помилки вітчизняної музейної педагогіки, що однобічно і нав'язливо твердила про радянський ідейний патріотизм, але в той же час необхідно зберегти і генеральну об'єднуючу (тобто державну) ідею, яку можна знайти в будь-якому англійському, американському або китайському музеях.