Спадщина Слобожанщини

Нічого не створюється на новому місці. Одна культура стає фундаментом наступної. Тим більш якщо є визначені історичні корені у продовж тисячоліть. Проблема полягає у тому, щоб відстежити історичні корені створення слобідського мистецтва. Які історичні події сприяли формуванню цього краю.

Велику роль у формуванні культури краю відіграло православ’я та відсутність католицьких священників у регіоні. Цей факт сприяв розвитку не західних течій, а старих слов’янських традицій. Знаходження поряд Росії, Польщі та Турції мало значний вплив на слобожанську культуру. У подальшому вплив Петербурга та країн Європи зростає, придушуючи самобутність на догоду імперському стилю. Це стосується як поведінки, манер, так і культури, мистецтва і архітектури. Почався процес знеособлювання. Проте, часом паростки контактності культури Слобожанщини відіграли свою роль. На прикінці XIX – XX ст. інтелігенція порушила процес відродження. Став у пригоді досвід століть, старе коріння давало нові паростки. Процес відродження тривав до 30-х років XX ст. У 30-ті роки на території всієї країни почалися репресії, а у 40-і – війна та повоєнне розорення країни. Почався період відновлення та післявоєнної реставрації зруйнованого. Завданням ідеології протягом існування радянської влади було позбавлення численних народів, в тому числі і українського, своїх коренів, культури, історії, майбутнього. Саме тому за часів незалежності в Україні потрібна реставрація всіх галузей, треба реставрувати не тільки історичні пам’ятки та художні твори, а і душі людей, все суспільство.

Край знаходиться з одного боку у рамках прослав’янських земель, а з другого на кордоні ліса та степу, що дозволило контактувати з сторонніми народами. З історичної точки зору можливо стверджувати, що ці землі були заселені визначеним типом, це трудівники, які з любов’ю обробляють свою землю, та здобувають з її допомогою своє натхнення, втілюючи його у творчості. Скільки б негараздів не відвідувало цей край, народ завжди повертався до своєї землі, повертався до витоків своєї творчості, синтезував привнесену культуру, додаючи до неї свої мотиви. Були моменти, коли здавалося, зник інтерес до самобутньої культури, яскравим прикладом став період XVII – XIX ст. Але треба пам’ятати, що думка про відродження ніколи не залишала творчих людей, не згасала навіть у найважчі часи. Як паросток набирає силу, для того, щоб дістатися сонця, так і слобожанська культура неодмінно наближалась до свого відродження.

Український народ більш п’яти з половиною тисяч років мешкає на території сучасної України. Територія Харьківщіни була заселена з часів палеоліту (35 – 10 тис. років тому) людьми сучасного фізичного типу. В VI тисячолітті до н.е. племена, що мешкали на території України, вступають в епоху неоліту.

У III – IV столітті н.е. на території Харківщини мешкали народи, що залишили неукріплені поселення – селища черняхівської культури. В VI – VII ст. н.е. на Харківщині з’являється група ранньослов’янських пам’яток.

До VII – X ст. н.е. відносять існування на Харківщині раньо-слов’янської роменської культури, що належить племенам северян. У др. половині X ст. на березі річки Уди з’являється руське поселення. Згодом воно перетворилося у ранньосередньовічне місто Донець. Місто було знищено пожежею у період нападу монголо-татар. Культура Слобідської України має глибоке коріння: цей край з найдавніших часів був частиною земель східних слов’ян-сіверян, у подальшому – Київської Русі. Навіть під час монголо-татарської навали культура не зникла, хоча за тих часів ця територія була менш заселеною. Після здобуття Російської державності ця територія увійшла у її склад. У культурі розпочався новий етап, створювалися нові пам’ятки мистецтва.

Одним із важливих чинників у створенні характерних рис слобідського мистецтва був склад перших поселенців. Якщо звернути увагу на склад колоністів-українців, то неможливо не помітити його різноманіття. З одного боку знаходимо представників всіх верств населення тодішньої гетьманської України: козаків, селян, міщан, цехових, старшин, духовенства, а з іншого боку знайдемо представників великої кількості місцевостей. На Слобожанщині оселилися представники з усіх кутків України: від Галичини до Полтавщини, від Холмщини до Поділля. Є факти що свідчать про наявність представників з Карпат. Але й у межах самої Слобожанщини населення іноді мігрувало з одного місця до іншого. Внаслідок зовнішньої та внутрішньої колонізації на основі численних, іноді значно відмінних, створюється етнічний тип слобожанина, що вже став мати своєрідні риси. Він утворюється в процесі асиміляції та перехрещень українських етнічних типів, це зумовило колективну народну психіку та продукти творчості народу – Слобожанської культури та мистецтва.

Слобожанщина у XVII ст. стала місцем, де зосередилися найбільш енергійні та життєздатні представники різних регіонів України. Тут вони змішались та утворили новий організм, і мистецька творчість його являла собою синтез попереднього історичного розвитку українського мистецтва та різних особливостей його країв. Так, у пам’ятках малярства, можна виділити мало об’єднаний графічністю, сполучену з трохи сухим в тоні декораційним розфарбуванням площин, можна віднести до впливу українських майстрів західних областей, тоді як пам’ятки, зроблені у широкій живописній манері з сильною соковитою гамою барв, свідчать про залежність їх від більш пізнього, наддніпрянського стилю.

Слобожанщина розташована на Сході Українських земель, і тому у пам’ятках щонайменш відчувається вплив західно-європейскої культури, він має місце, але менш розповсюджен, ніж у сусідній Чернігівщині, не кажучи вже про Західну Украйну. Це можна пояснити і тим, що на Слобожанщині майже не було носіїв західної культури – католицького духовенства.

Мистецька творчість цього періоду має свої особисті риси, такі як безіменність і колективність, і в той же час, якщо порівняти з більш пізнім періодом, то мистецтво було дуже високим та мало велику цінність.

З XVII ст. на Слобожанщині поширюється живопис і гравюра, продовжує розвиватися храмовий живопис, починають з’являтися самостійні живописні роботи. Провідним напрямком в живопису залишається іконопис, але і у ньому у XVII ст. відбуваються зміни: ширшою стає тематика, більш світськими сюжети, об’ємнішим зміст, відбувається зміна у зображені образів святих, пов’язана з переходом від близькосхідних до слов’янських типів облич, ікона носить більш світський характер, стає більш життєрадісною, оптимістичною, порушується канонічність.

У живопису XVII ст. з’являються паростки нового реалістичного мистецтва. Митці того часу прагнуть відтворити у своїх роботи чарівність земного матеріального світу. У межах релігійного живопису з’являється побутовий жанр. У цей час у Слобідській Україні широко розповсюджуються народні картини-парсуни із зображенням улюбленого герою українського фольклору – козака Мамая.

У XVIII ст. образотворче мистецтво, як інші галузі художньої культури, розвивалося на естетичних принципах класицизму та ідеях епохи Просвітництва. У цей період набирає силу академічне мистецтво, що було представлено учнями академії мистецтв, яку було створено ще в 1825 р. у Петербурзі. Серед перших українських художників-академістів були А.П. Лосенко, В.Л. Боровиковський, Д.Г. Левицький та інш.

Живопис у XVIII ст. був представлен такими жанрами, як портрет, пейзаж, історичний, біблійний та інш.

На Слобожанщині особливого розвитку набув жанр портрету, що свідчить про народження реалістичних тенденцій в образотворчому мистецтві. В цей час живопис набуває важливого значення, малювання стає обов’язковою дисципліною у Харківському колегіумі.

У другій половині XVIII ст. на Слобожанщині склалася школа портрету, пов’язана з ім’ям харків’янина І. Саблукова. У 1760-1770 рр. Саблуков, вихованець Петербурзької академії мистецтв створив при Харківькому колегіумі художній клас, в якому навчалося 42 учні. Він виховав відомих у майбутньому архітекторів П. Ярославського, М. Камеровського, іконописців і портретистів В. Неминущого, С. Маяцького, Л. Калиновського та інш. Саблуков написав 13 великих ікон для Покровського собору в Охтирці і багато ікон меншого розміру для цього ж собору. Серед робіт Саблукова багато і портретів. Після Саблукова його учні успадкували його іконописну манеру у портретному жанрі: С. Маяцький, Л. Калиновський, В. Неминущий, зокрема А. Лук’янов – церковний живописець і портретист, автор одного з перших живописних портретів українського філософа Г. Сковороди. Таким чином, у живопису XVII – XVIII ст. відчувався сильний народний вплив, з’явився новий образ героя, не втрачаючи зв’язок з релігійним живописом.

Наприкінці XIX ст. художники почали застосовувати неперевірені часом матеріали і технології. Що стосується іконопису, то в ньому простежується подальша криза і відхід від іконографічних традицій.

XX ст. несе риси загального занепаду іконопису та зміни іконографії в сторону більш чуттєвого сприймання ніж духовної суті. Внаслідок війн, часу, актів вандалізму та нестачі коштів на зберігання та вивчення художнього спадку культури Слобожанщини, постає проблема загрози знищення значної кількості експонатів. Навіть ті кілька відсотків, що залишилися, можуть зникнути. Проте з’являються і позитивні моменти такі, наприклад, як реставрація картин і ікон, чим і займається кафедра Реставрації станкового і монументального живопису ХДАДМ.

В процесі реставрації велику увагу треба приділяти питанню атрибуції робіт, що становлять культурне надбання Слобідського краю, які потрапляють до музею з приватних колекцій. Тому що колекціонери чи з метою наживи або у погоні за „відкриттям” приписують авторство робіт не тим кому вони належать. Це стосується також приватної реставрації.

Література.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України

Успенский Л.А. Богословие иконы Православной церкви. – М.: Молодая Гвардия, 1997.