Елементи індивідуального бронезахисту часів 1 Світової війни з колекції Харківського історичного музею

Існує дуже розповсюджена думка, що, нібито, з появою перших зразків вогнепальної зброї в арміях європейських країн починають стрімко відмовлятися від латної збруї. Насправді ж усе було далеке не так. Лати продовжували активно застосовуватися аж до другої половини XVII сторіччя, і це незважаючи на все зростаючу потужність піхотних мушкетів. І справа тут зовсім не в консерватизмі мислення. Латна зброя прекрасно витримувала удари куль, особливо випущених з неблизьких дистанцій. Справа була передусім у дуже високій ціні на таке спорядження.

Повна латна зброя далеко не відразу відступили перед вогнепальною зброєю. Досить сказати, що в ході Тридцятирічної війни мушкетерам при відбиванні атаки латників рекомендувалося стріляти не у вершників, а в їхніх коней, оскільки навіть з мушкета, особливо на віддалених дистанціях, важко було вразити кірасира напевно. А щоб пробити доспіх з пістолета, постріл необхідно було робити практично в упор.

Зрештою, вогнепальна зброя усе-таки витиснула повну латну зброю з полів боїв. Але сама ідея захисту воїна від куль зовсім не вмерла. Важка кавалерія XVIII-XIX продовжувала носити на груди сталеві кіраси. Більш того, відомо, що Наполеон після битви під Ваграмі наказав оснастити своїх кінних карабінерів, які понесли великі втрати, сталевими кірасами - і втрати помітно зменшилися.

У плині всієї так називаної "епохи капіталізму" до ідеї створення кулестійкого захисту тулуба зверталися досить давно, і результати подібних вишукувань іноді приносили свої плоди. Але справжній сплеск конструкторської діяльності по створенню засобів індивідуального бронезахисту довівся, як не дивно, на часи I-й Світової війни, і от чому. Із самого її початку усі воюючі сторони зштовхнулися з величезними труднощами, які спершу здавалися нездоланними: кулемети, а також важкі гармати вивергали із себе такий могутній потік куль, снарядів і шрапнелі, що війська по обох сторонах фронту почали нести небачені досі втрати в живій силі. Ведення наступальних дій обходилося занадто дорогою ціною, особливо в порівнянні з війнами минулих років. Навіть франко-пруська війна 1870-1871 років, що коштувала великих втрат, здавалася тепер усього лише легкою прогулянкою.

Виходячи з цього, основні воюючі країни відразу ж звернулися до вишукування способів, що дозволили б захистити своїх солдатів від згубного вогню гармат і кулеметів. У першу чергу відповідні служби взялися за розробку засобів захисту голови і тулуба, як найбільш відповідальних ділянок тіла.

Треба сказати, конструктори прекрасно усвідомлювали, що створити броньовий захист, що зовсім не пробивався б гвинтівковою кулею і при тім був би досить легким і зручним було практично неможливо, особливо з урахуванням рівня науки і техніки початку XX століття. Та у цьому і не було особливої необхідності. Далеко не кожного солдата убивали пострілом із гвинтівки в упор. За даними німецького санітарного управління з загального числа німецьких солдатів, убитих у період з 2-го серпня 1914 року по 31 січня 1917 року, 39,1% загинули від вогню з гвинтівок, кулеметів і пістолетів, 54,7% - від артилерійського вогню (від прямого влучення, ударів вибухової хвилі чи від осколків), 1,3% - від вибухів чи осколків гранат, 0,28% - від ударів холодною зброєю і 4,6% - від впливу інших вражаючих факторів (удари каменями чи колодами, падіння з висоти, отруєння газами і т.д.).

Близькі дані містяться й у статистичних даних головного медичного управління Франції. Вони свідчать, що 75% усіх поранень на полі бою були нанесені кулями й осколками із середніми чи малими швидкостями. Іншими словами, основна частина солдатів гинула від ударів осколків і куль, випущених з неблизьких дистанцій. Тому для успішного захисту солдатів можна було створити досить легкі броньові закриття, досить міцні для протистояння осколкам і кулям і в той же час досить зручні для постійного носіння.

У першу чергу конструкторська думка була спрямована на створення захисту для голови, оскільки абсолютна більшість поранень приходилася саме на голову. За даними того ж німецького санітарного управління з кожних 100 убитих чи померлих від поранень німецьких солдатів 47 загинули від влучення в голову.

Робота над створенням захисного озброєння велася у всіх країнах, однак першими спеціалізований металевий захист для голови ввели в себе французи. Уже з кінця 1914 року на озброєнні французької армії була прийнята легка залізна каска, що важила 250 гр., яка закривала тім'яну частину голови і забезпечувалася підборідним фіксуючим ремінцем. Поверх цієї каски солдати надягали звичайне кепі. Правда, голову вона захищала погано, а тому не користалася популярністю. Тому вже через три місяці, навесні 1915 року, з ініціативи головного інтенданта французької армії полковника Адріана, на озброєння був прийнятий сталевий шолом, що був удосконаленим варіантом шолома, що ще з 1900 року знаходився на оснащенні французьких саперів. Роботи з удосконалення саперного шолома проводилися під керівництвом того ж полковника Адріана, тому штатний французький шолом зразка 1915 року одержав неофіційну назву "адріанівського".

Даний шолом представляв собою цільне оголів’я напівсферичної форми, до нижнього краю якого були прикріплені поля, склеплені з двох половинок, що утворювали козирок і напотиличник. На верхній частини оголів’я розташовувався вентиляційний отвір, прикритий спеціальним гребенем, штампованим з листового металу. Для фіксації на голові шолом, утім як і шоломи інших країн, забезпечувався підборідним ременем. На його лобовій частині прикріплювалася емблема роду військ. Важив він у середньому 760 гр.

Цей зразок уже заслужив повсюдне визнання, причому не тільки у Франції. "Адріанівські" шоломи перебували на озброєнні бельгійської, італійської, румунської, сербської і російської армії, тобто майже у всіх арміях Антанти, крім англійської й американської. Відповідно, їх прикрашали вже державні герби, штамповані з металу. Зразок саме такого шолому зберігається у колекції Харківського Історичного музею (З-158). Належав він воякові румунської армії, про що свідчить емблема з монограмою румунського короля Фердинанда І.

Що стосується англійців і американців, те їх голови захищали британські сталеві шоломи зразка 1915 року. Конструктивно вони представляли собою спрощену і технологічно удосконалену модифікацію "адріанівського" шолома, однак у відмінності від французьких шоломів вони не мали гребеня і не збиралися з декількох частин, а штампувалися з цільної пластини легованої сталі. Своїми обрисами вони більше нагадували капелюх чи бритвений тазик, що носив на голові Дон Кіхот. Утім, шоломи ці були досить міцними і витримували гвинтівкову кулю, що вдарялася в нього по нормалі зі швидкістю 300 м/сек. Вага британського шолома складав 720 гр.

Однак найбільш досконалу конструкцію удалося створити не французам і не англійцям, а німцям. Правда, німецькі шоломи були прийняті на озброєння з деяким запізненням. Але зате, відстаючи від своїх супротивників за часом, німці набагато випередили їх у якості.

Перші, ще несерійні, зразки повноправних захисних шоломів з'явилися в окремих частинах німецької армії в 1915 році. Зокрема, у штурмових загонах, що діяли в складі армійської групи генерала Геде, що боролася у Вогезах (північний захід Франції), малися захисні шоломи, що представляли собою напівсферичні каски з товстої і твердої шкіри, постачені металевими наносниками і надбрівними викружками, а також парними вентиляційними отворами з боків. Цікаво, що ці зразки були в першу чергу орієнтовані на захист солдатів під час рукопашного бою при "зачищенні" ворожих окопів.

У тім же 1915 року німці почали розробку штатного армійського шолома. Величезну роль у його розробці і впровадженні зіграв професор медицини Август Бір. Під час війни він служив на посаді хірурга-радника XVIII армійського корпуса і носив звання генерала медичної служби. У себе в госпіталі, вивчаючи статистику вогнепальних поранень, отриманих німецькими солдатами, він розробив доповідну записку з детальними рекомендаціями з конструювання сталевого шолома. Зокрема, він настійно рекомендував конструкторам розробляти шоломи таким чином, щоб вони закривали не тільки тім'яну частину голови, але також потилицю і верхню частину обличчя, тому що ці ділянки голови в першу чергу піддавалися ударам осколків, особливо в тих солдатів, що у момент вибуху пересувалися по полю бою перебіжками чи поповзом.

Ця особливість надалі і складе основну відмінність німецького шолома від французького й англійського, тому що при розробці останніх зовсім не була врахована необхідність захисту потилиці і бічних поверхонь голови. Очевидно, позначилася саперна специфіка їхнього основного прототипу, що був пристосований насамперед для захисту голови від ударів зверху, але погано рятував від ударів збоку. Крім того, стінки німецького шолома відстояли помітно далі від голови, чим у французького чи британського, так що удари куль чи осколків передавалися на голову в значно меншому ступені.

Рекомендації професора Біра були втілені в життя завдяки працям Фрідріха Шверда, професора Технічної школи в Ганновері, що носив армійське звання капітана артилерії. По його кресленнях у Берліні, у майстерні збройового майстра Маркса, був виготовлений перший зразок німецького сталевого шолома. Перші полігонні іспити він пройшов наприкінці 1915 року і показав відмінні результати. Після цього досвідна партія сталевих шоломів була передана штурмовим батальйонам, що вперше застосували їх у бойовій обстановці навесні 1916 року під час битви за Верден. Бойові іспити підтвердили відмінні захисні якості шолома, тому з того часу їх уже почали випускати масовими партіями і прийняли на озброєння під найменуванням "німецький сталевий шолом зразка 1916 року". Так що у часи битви на Соммі він був уже у всіх передових німецьких частинах.

Німецький шолом виготовлявся методом холодного штампування з цільної пластини хромонікелевої сталі і мав товщину стінок близько 2 мм. Важив він 1350 гр. Перш ніж заготівка перетворювалася в шолом, вона повинна була пройти 14 стадій обробки. Для захисту обличчя на шоломі передбачався козирок, а для захисту потилиці і бічних частин голови в нього мався широкий напотиличник, який розходився донизу на зразок конуса. Цей напотиличник частково прикривав навіть шию (особливо в низькорослих солдатів). Мало того, цей шолом можна було зробити майже зовсім непробивним, прикріпивши до нього спеціальну налобну пластину товщиною 5 мм. Кріпилася вона за допомогою Г-образних бічних вирізів, якими вона надівалася на вентиляційні трубки (дуже схожі на ріжки!), а також за допомогою додаткового фіксуючого ременя. У сполученні з таким налобником шолом міг витримати навіть гвинтівковий постріл в упор. Правда усе враження псувалося досить великою вагою цієї пластини (1000 р.), тому найчастіше її використовували ті солдати, яким під час бою необхідно було довго знаходитися на одному місці, не змінюючи позиції: снайпери, спостерігачі, коректувальники і т.д.

До слова сказати, ці самі "ріжки" непогано виявили себе на Східному фронті в ході сутичок німецької піхоти з російськими козаками. При ударі шашка, зсковзуючи із шолома, зачіпала за вентилятори і не обрушувалася на плече солдата, а відскакувала нагору, іншого раз при цьому навіть ламалася, не заподіюючи солдату ніякої шкоди.

Також у ході бойової експлуатації в цього шолома виявилася ще одна позитивна властивість. З'ясувалося, що якщо шолом надягти задом наперед, то його напотиличник прекрасно рятує від шрапнельних куль і закриває від них не тільки все обличчя, але і верхню частину тулуба. Цим прийомом часто користалися артилеристи і кулеметники.

Усього за роки I-й Світової війни промисловість Німеччини змогла випустити 7,5 мільйонів шоломів і ще 50 000 налобників до них. З цієї кількості шоломів деяка частина була поставлена союзним державам. Зокрема Австро-Угорщини було відправлено 486 000 шоломів (трохи пізніше, з 1917 року, в Австро-Угорщині було налагоджено власне виробництво шоломів), Болгарії – 170 000 і Туреччини – 5400. Цікаво, що для Туреччини випускалася спеціальна модель шолома, що відрізнялася відсутністю козирка.

Після Першої Світової війни німецькі сталеві шоломи зразка 1916 року стояли на озброєнні у рейхсвері, а потім частково використовувалися у допоміжних частинах вермахту. Подібний екземпляр німецького сталевого шолома, помічений емблемою вермахту, зберігається у музеї (З-154). Він пробитий автоматною чергою, яка була випущена з близької відстані, про що свідчить той факт, що кулі на вхідному отворі розташовані вельми щільно.

Під час війни, ще до того, як у війська по обидва боки фронту стали поступати штатні зразки шоломів, велика кількість власників фабрик та заводів, керуючись суто патріотичними міркуваннями, намагалися власними силами налагодити випуск шоломів власних розробок. Прикладом цієї діяльності є два екземпляри шоломів (З-151, ОС-373) напівсферичної форми, які склепані з вертикальних сегментів, оснащені парними невеликими вентиляційними отворами у верхній частині і з напівкруглими вирізами на рівні вух. На жаль, у цих шоломів конструктивно не передбачені підшоломники та пристрої для фіксації на голові, що помітно погіршує їх якості. Той факт, що у колекції музею зберігається два таких шоломи, які між собою однакові, дає підстави думати, що вони виготовлені якщо і не у Харкові, то принаймні на території Російської Імперії. Але детально з’ясувати місце їх виготовлення практично неможливо, оскільки на них відсутні будь-які клейма або інші відзнаки.