Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Колекція Харківського історичного музею, що нараховує близько 300 тисяч одиниць зберігання, формувалася протягом багатьох десятиріч. Лихолітні події минулого століття, особливо Велика Вітчизняна війна, заподіяли незворотні втрати музейному зібранні, наслідки яких навряд чи вдасться ліквідувати і у далекому майбутньому.
Окрім втрати значної частини безпосередньо музейного фонду, що поніс заклад у роки війни, Харківський історичний музей позбувся повністю і облікової документації. Більшість музейних предметів з довоєнної колекції залишилася без паспортів, втративши значну частину наукового потенціалу як інформативного історичного джерела. Протягом усього післявоєнного часу, у тому числі і за роки незалежності України, музейними працівниками проводилася невпинна робота по атрибуції довоєнного фонду музею. Справа ця напрочуд скрупульозна, делікатна, не припускає поспіху та вимагає від дослідника неабиякої наукової ерудиції та інтуїції. Будь-які поспішні висновки нанесуть шкоди не тільки іміджу музею, а й науковому та культурному середовищу країни.
У зв’язку з цим є нагода проаналізувати запропоновану останнім часом атрибуцію декількох безпаспортних речей з колекції музею, а саме срібний наконечник ніжки табурету та уламки трьох срібних трубочок, як предметів з поховального комплексу, відомого у науковому обігу під назвою Мельгунівський скарб[1, с.117, рис.1; 3, с.28, 29]. Речі цього скарбу походять із розкопаного за вказівкою генерал-поручика О.П. Мельгунова у 1763 році Литого кургану. Після вилучення скарб був переданий на зберігання у Кунсткамеру (Санкт-Петербург), а звідти, у два прийоми, до Імператорського Ермітажу. У 1932 році скарб було поділено на дві частини – меншу за кількістю, але складену з найбільш високохудожніх виробів, залишено в Ермітажі, решту – передано до музеїв України [18; 26]. Далі документальні сліди переміщення скарбу губляться і настає час гіпотетичних припущень.
Одним з таких припущень є спроба довести саме походження з мельгунівського скарбу декількох безпаспортних предметів, що належать до довоєнних колекцій музею, ґрунтуючись лише на їх зовнішній схожості. Про хиткість доказових положень запропонованої атрибуції піде мова далі.
По-перше, речі з Державного Ермітажу передавалися безпосередньо не до Харківського історичного музею. Їх отримав представник Наркомосвіти України К.Г. Черв’як з формулюванням «до музеїв України». До яких саме музеїв далі надійшли речі з Мельгунівського скарбу, можна лише здогадуватися. Сліди колекцій, отриманих з музеїв Російської Федерації за рішенням Паритетної комісії, знаходяться, окрім Харківського історичного музею, у ряді інших, зокрема, це Харківський художній музей, Київський музей Т.Г. Шевченка, Київський музей російського мистецтва, Національний музей історії України, Софійський архітектурно-історичний музей-заповідник, Дніпропетровський музей образотворчого мистецтва, Дніпропетровський історичний музей, Львівський історичний музей [14, с.70]. І це далеко не повний перелік.
Про склад довоєнної археологічної колекції Харківського історичного музею дає певну уяву дуже цікавий документ під назвою «Инвентарная опись культурно-исторических ценностей и материалов Украинского государственного исторического музея, разграбленных и уничтоженных немецко-фашистскими захватчиками в 1941-43 гг.». Археологічна частина цього Опису була складена двома найбільш авторитетними харківськими археологами післявоєнної пори – завідуючим відділом докласового суспільства історичного музею І.Ф. Левицьким та завідуючим кафедрою стародавньої історії та археології Харківського університету С.А. Семеновим-Зусером, тобто найбільш обізнаними зі складом місцевих археологічних колекцій фахівцями. Опис містить докладний перелік усіх харківських археологічних колекцій – як історичного музею, так і Археологічного музею університету. Знайшлося там і місце «ермітажним старожитностям», але названі лише два комплекси – Олександропільський курган та Чмирева Могила (№№ 197 та 198). Будь-які згадки про Мельгунівський скарб відсутні і важко припустити, що фахівець рівня С.А. Семенова-Зусер, сам скіфознавець, міг забути про цю пам’ятку, добре відому ще по дореволюційній публікації Є. Прідіка [13]. Водночас, це певним чином свідчить, що після розподілу «ермітажної колекції» Мельгунівський скарб потрапив до якогось іншого музею.
У цьому разі виникає зустрічне питання – з якої пам’ятки можуть походити вказані безпаспортні речі. Необхідно зауважити, що харківські археологічні колекції формувалися не лише за рахунок надходжень з інших музеїв. Так, лише у довоєнний час була досліджена значна кількість курганів скіфської доби О.С. Федоровським, М.Ф. Бречкою, І.М. Луцкевичем, С.А. Семеновим-Зусером, а саме поховань Люботинського, Старомерчанського, Циркунівського могильників, біля сел Липовий Гай та Огульці, а також у місцях новобудов, в районі Харківського тракторного заводу, Холодній горі, аеродрому і навряд чи це повний перелік [6, с.25; 7, с.217-220; 8, с.6, 7; 19, с.47; 21, с.103-107; 22, с.193-203; 23, с.32-35].
З приведеного списку у першу чергу привертають увагу розкопки Люботинського курганного могильника, по-перше, найбільш інтенсивні у цей час, по-друге – тому, що саме на цій пам’ятці уже в наш час виявлені яскраві поховання архаїчної доби з ювелірними шедеврами давньосхідних майстрів [4; 5; 6, рис.53, 54; 20]. З певною часткою вірогідності можна припустити, що у довоєнний час могли бути виявлені на Харківщині поховальні комплекси з давньосхідними імпортами, що залишилися невідомими науковому загалу, але встигли поступити на зберігання до музею і після воєнних перипетій отримали безпаспортний статус.
Мельгунівський курган не єдиний на теренах України та найближчих сусідніх територіях комплекс з давньосхідними імпортними виробами. Окрім уже названих Люботинських курганів можна назвати Криворізький курган [11], Переп’ятиху [15], № 406 біля с. Журівка [9, с.22, 23], Темір-Гора [24, с.259-267], № 3 поблизу Ногайська на Запоріжжі [25, с.162, 163] тощо. Отже, Мельгунівський скарб з його імпортами не був винятковим явищем. Ці та інші пам’ятки, що традиційно пов’язуються безпосередньо із завершенням передньоазіатських кампаній скіфами Ішпакая, Партатуа чи Мадія (представниками другої, «кавказької», хвилі вторгнення кочовиків на території Східної Європи), в ході яких і були захоплені всі ці речі як військові трофеї [16, с.78, 88]. Виходячи з масштабу явища (як скіфської присутності у Передній Азії, що супроводжувалося суцільним пограбуванням підлеглого населення, так і подальшого вторгнення у Причорномор’я), цілком очікуваною видається і достатньо вагома кількість пам’яток, що позначають вказані події.
У зв’язку з цим показова присутність у збірці Харківського історичного музею безпаспортного біметалевого меча, що також походить з довоєнних колекцій. Хронологічно близький деталям меблів, меч з великою часткою вірогідності походить з харківського регіону і його поява також пов’язується із вказаними історичними подіями [2, с.53-57]. Тому не виглядає зовсім неймовірним гіпотетичне припущення про можливість належності біметалевого меча та залишків палацових меблів до єдиного комплексу, знайденого на Харківщині у довоєнний час, науковий паспорт якого було втрачено під час війни. Після відкриття Люботинських курганів з близькосхідними імпортами подібна гіпотеза має і задокументоване історичне підґрунтя.
Не є унікальним і сам наконечник ніжки табурету – подібні за морфологією деталі палацовим меблів були виявлені у Кармір-Блурі, Топрах-Кале, Алтин-Тепе, про їх широке розповсюдження у ближньосхідному світі свідчать також зображення на рельєфах Ніневії та Зінджирли [10, рис.57-64]. Та й знахідка 4 наконечників ніжок у Мельгунівському кургані свідчить про серійне виробництво даної деталі і дозволяє припустити можливе знаходження схожих виробів і у інших пам’ятках.
Не можна залишити поза увагою і факт розбіжності у вазі мельгунівських ніжок та екземпляра з Харківського історичного музею. Є. Прідік у своєму дослідженні наводить вагу всіх чотирьох ніжок, а саме ‑ 258,4 гр., 232,5 гр., 256 гр., 243,8 гр.[13, с.18], вага ж «харківської» ніжки при зважені предмету на електронних лабораторних вагах 3 класу точності Adventurerсклала 248,34 гр, що утворює різницю з найближчим за параметрами екземпляром майже у 5 гр. Будь-який музейних зберігач засвідчить неможливість подібних розбіжностей у обліку предметів з дорогоцінних металів, що додатково свідчить про неможливість надання наконечнику ніжки з колекції Харківського історичного музею «мельгунівського» паспорту.
Виникає цілком слушне питання – куди ж поділися речі Мельгунівського скарбу? Є відповідь і на це питання. Ермітажну колекцію скіфських старожитностей, представник Наркомосвіти України К.Г. Черв’як отримав 31 січня 1932 року. А двома роками потому Народний Комісаріат Просвіти України видав директиву № 873/1 від 27 листопада 1933 року про передачу музейних цінностей з дорогоцінних металів на зберігання до Держбанку. Відповідно до цієї постанови Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Г. Шевченка протягом 8 січня-8 березня 1934 року передав на зберігання до Київської обласної контори Держбанку всі вироби із дорогоцінних металів. 26 березня-1 квітня 1934 року подібну передачу здійснив і Музей мистецтв[17, с.10]. Так само учинили і з предметами з дорогоцінних металів Одеського археологічного музею [12, с.65]. Враховуючи рівень виконавчої дисципліни радянських службовців середини 30-х років минулого сторіччя і сумні наслідки у разі невиконання рішень вищих інстанцій, легко передбачити вірогідність схожих заходів і для колекцій харківських музеїв. Отже, сліди колекції Мельгунівського скарбу, навіть за умов не до кінця доведеного документально її перебування на початок 1934 року у Харкові, губляться у сховищах місцевої контори Держбанку і подальша їх доля залишається невідомою.
Література
1. Аксьонов В.С., Бабенко Л.І. До питання створення в Харківському історичному музеї виставки виробів з дорогоцінних металів «Історичні коштовності Слобожанщини» або відкритих фондів «Золота скарбниця» // Сімнадцяті Сумцовські читання – Харків, 2011. – С.112-121.
2. Бабенко Л.І. Біметалевий меч скіфського часу з колекції Харківського історичного музею // Археологія. ‑ 2006. ‑ № 2. ‑ С. 53-57.
3. Бабенко Л.И. К истории коллекции предметов из Литого (Мельгуновского) кургана // Проблемы истории и археологии Украины. – Харьков, 2010. – С. 28, 29.
4. Бандуровский А.В., Буйнов Ю.В., Дегтярь А.К. Новые исследования курганов скифского времени в окресностях г. Люботина // Люботинское городище. ‑ Харьков, 1998. ‑ С.143-182.
5. Бандуровский А.В., Черненко Е.В. Ахеменидские вещи из Люботинского могильника // ПССАСП. ‑Запорожье, 1999. ‑С.27-30.
6. Бандуровский А.В., Буйнов Ю.В. Курганы скифского времени Харьковской области (северскодонецкий вариант). ‑ К., 2000. ‑ 236 с.
7. Бречка М.Ф. Археологічні дослідження скіфських пам’яток в околицях Люботина // Наук. записки ХДПУ. – 1039. – Т.2. – С.217-220.
8. Гречко Д.С. Населення скіфського часу на Сіверському Дінці. – Київ: Інститут археологи НАН Украины, 2010. – 286 с.
9. Ильинская В.А. Раннескифские курганы бассейна р. Тясмин (VIII-VI вв. до н.э.). ‑ К., 1975. ‑ 224 с.
10. Кисель В.А. Шедевры ювелиров Древнего Востока из скифских курганов. ‑СПб,2003. – 190 с.
11. Манцевич А.П. Головка быка из кургана VI в. до н.э. на р. Калитве // СА. ‑1958. ‑№ 2. – С.196-202.
12. Охотников С.Б. Археология в Одессе. 185 лет Одесскому археологическому музею (1825-2010). – Одесса, 2010. – 160 с.
13. Придик Е. Мельгуновский клад // МАР. ‑ 1911. ‑ Вып.31. – 30 с.
14. Сидоренко В.О. З історії обміну культурними цінностями між РРФСР та Україною // Український історичний журнал. ‑1972. ‑№ 2. – С. 67-70.
15. Скорий С.А. Курган Переп'ятиха (до етнокультурної історії Дніпровського Лісостепового Правобережжя). ‑К., 1990. ‑124 с.
16. Скорый С.А. Скифы в Днепровской Правобережной Лесостепи (проблема выделения иранского этнокультурного элемента). ‑ К., 2003. ‑ 161 с.
17. Старченко О.В. Золота скарбниця України // Музейні читання. – К., 1999. – С. 7-15.
18. Тункина И.В. Сокровища Литого кургана и академик Г.Ф. Миллер // ВДИ. ‑2006. ‑№ 3. – С. 135-153.
19. Федоровський О.С. Харківський археологічний музей та його науково-дослідна праця // Наука на Україні.‑ 1926. ‑ № 2. – С.46, 47.
20. Черненко Е.В. Люботинский курган // Скифы и сарматы в VII-III вв. до н.э.: палеоэкология, антропология и археология. ‑ М., 2000. ‑ С.297-303.
21. Шрамко Б.А. Курган и городище у села Циркуны // КСИИМК. ‑ 1956. ‑ Вып.63. ‑ С.103-108.
22. Шрамко Б.А.Археологічні дослідження курганів раннього залізного віку в околицях м. Люботина // Уч. зап. Харк. ун-ту. Іст. фак. ‑1957. ‑Т.5. ‑С.193-203.
23. Шрамко Б.А., Михеев В.К., Грубник-Буйнова Л.П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. ‑ К., 1977. ‑ 156 с.
24. Яковенко Є.В. Курган на Темир-Горе // СА. – 1972. ‑ № 3. – С. 259-267.
25. Яценко И.В. Скифские погребения близ Ногайска (по материалам раскопок Н.И. Веселовского 1887 г.) // ВДИ. – 1956. ‑ № 1. ‑ С.157-165.
26. Tunkina I.V. Academician G.F. Miller and the Treasures from Litoi Kurgan // Ancient Civilizations from Scythia to Siberia. ‑2007.‑ № 13. – Р. 193-224.
Список скорочень
ВДИ Вестник древней истории
КСИИМК Краткие сообщения института истории материальной культуры
МАР Материалы по археологии России.
ПССАСП Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья
СА Советская археология