Харківський історичний музей

Розвиток сільського господарства на Слобожанщині у 18-19 ст. (з колекції Харківського історичного музею)

Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження видатного українського вченого, академіка АН України М. Ф. Сумцова

Вєжлівцева (Гарагата, Володимирівна

Тези наукових доповідей (повідомлень)

 

Щедрі природні ресурси так званого Дикого поля: багато річок і озер, в яких водилось безліч риби, болота, які природно захищали переселенців від розорюючих нападів кочовиків, густі, майже непролазні, ліси дозволяли без значних зусиль створювати захисні форпости, тим самим сприяючи переселенню сюди багатьох національностей, зокрема, українців і росіян, хоч і трохи затримували заселення. Завдяки чорнозему були чудові умови для розвитку землеробства, городництва та садівництва, у широких безкраїх полях було легко розводити та розплоджувати табуни коней, рогату худобу, овець, займатись бджолярством.

Щоб мати змогу жити на нових землях необхідно було перш за все їх ретельно освоїти, чим і зайнялись першопоселенці одразу після заселення краю.

Досить часто пасіки служили основою для переходу сезонних уходників на постійне місце життя на Слобожанщині. І мед, і віск легко було збувати як на місці, так і в суміжні країни, і навіть за кордон. У Харківському історичному музеї зберігаються вулики-дуплянки 18- поч.20 ст. Розширює уяву про заняття пасічництвом малюнок В.І. Віхтинського “Пасічник”.

Та кожен осілий слобожанин обзаводився власним полем, оскільки землеробство віддавна було головною галуззю господарства українського та російського народів. Найрозповсюдженішими знаряддями праці у 18- 19ст. залишались плуг, рало, серп, коса, які представляють сільськогосподарський інвентар з етнографічної колекції ХІМ.

Земля була основою економічного життя слобожан. Величезні простори неосвоєної, неораної землі теоретично належали цареві, отже, даючи якомусь полку грамоту, цар передавав у його розпорядження і всі землі навколо. В колекції Харківського історичного музею є декілька Царських жалуваних грамот.

Часом уряд жалував не лише не зайняті землі, а й заселені людьми. Хоча козаки не мали юридичного права на володіння кріпосними, “займанщина” відкрила козацькій старшині, заможним козакам як більш забезпеченому матеріально стану можливості займати більше земель, селити на них селян, які мали її обробляти за певну частку відведеної їм землі, використовувати працю полонених татар та збіднілих заярмованих людей. Так до кінця 18ст. більша половина слобожан потрапила у кріпосну залежність переважно від козацької старшини: 1768 року із 381745 селян чоловічої статі поміщикам належало 196336 чоловік.

Остаточно оформилось кріпацтво на Слобожанщині вже в кінці феодально-кріпосницької системи, а юридично оформилось Наказами Катерини ІІ: від 8 жовтня 1762 р. (“Про беззаперечне підкорення селян своїм поміщикам і жорстоку розправу з непокорними”) та від 17 січня 1765 р. (“Про право поміщиків за непокору відсилати селян на каторжні роботи без будь-якого судового розгляду”). Дані документи знаходимо у книзі “Полное собрание законов Российской империи”, один з примірників якого є в колекції Харківського історичного музею.

Для Харківщини з кінця 18 ст. була поширеною і така форма кріпосництва, як організація військових поселень. Їх суть полягала в тому, що разом з веденням сільського господарства незакріпачені селяни повинні були відбувати військову службу. Все життя і праця військових поселенців були суворо регламентовані і проходили під безпосереднім наглядом офіцерів. Отже, нелегким було і життя незакріпаченого селянства (військових обивателів), адже у середині 19 ст. набув сили процес соціального розшарування, який призводив до зубожіння значної частини селян.

Економічна залежність від поміщика, податки, побори, повинності посилювали соціальну диференціацію села, розорення і зубожіння значної частини селянства. Майже чверть селян Харківщини на кінець 19 ст. втратила свої наділи і поповнила ряди сільськогосподарських і промислових робітників. Результатом глибокої кризи феодально- кріпосницьких відносин була селянська реформа 1861 року. В результаті реформи селяни були змушені викупати свої землі на протязі 45 років. Отже, селяни Харківщини заплатили за землю 35 млн.крб., тоді як її ринкова ціна складала 16,3 млн.крб., а отже, заплатили не лише за землю, а й за своє звільнення від кріпацтва.

Із ростом землеробства з'явились горілчаний та млинарський промисли, які набули швидкого розвитку. На власних городах слобожани саджали в першу чергу ті ж культури, що з давніх-давен розводили в Україні та Росії: буряки, капусту, моркву, салат, редьку, ріпу, огірки, гарбузи, цибулю, пастернак, петрушку, кріп, хрін, кукурудзу, пастернак, сіяли мак; рано почали розводити кавуни, дині, виноград, спаржу, брукву; з другої половини 18 ст. на Слобожанщині почала культивуватись картопля. У своїх садках слобожани розводили яблуні, груші, аґрус, смородина тощо.

Поряд із землеробством слобожани займались скотарством, особливо у перші роки після заселення: розводили коней, корів, кіз, свиней, овець. Зі шкір та вовни виготовлялись предмети одягу, взуття та інші ужиткові речі.

Продукти харчування та предмети вжитку місцевого виробництва продавались на місцевих торгах, які проводились у Харкові щопонеділка та щочетверга.

Отже, якщо досліджувати генезис сільського господарства на Слобожанщині, то можна вивести наступні закономірності:

1. першими оселями слобожан були уходи, зокрема, пасіки;

2. оскільки слобожани – здебільшого українці та росіяни – слов’яни, то вони перш за все були хліборобами, отже відразу після заселення займались землеробством;

3. першопоселенці отримували землю на правах “займанщини”, привілей на безмитне заняття викурюванням горілки (лише українське населення) та торгівлею;

4. від розвитку землеробства залежав розвиток інших галузей сільського господарства;

5. майже всі галузі народного господарства розвиваються у тісному взаємозв’язку.