Харківський історичний музей

Митрофан Дикарьов як видатний етнограф Слобожанщини

Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження видатного українського вченого, академіка АН України М. Ф. Сумцова

Аксьонова Наталія Володимирівна

Тези наукових доповідей (повідомлень)

 

У 2004 році виповнилося 150 років з дня народження видатного українського етнографа Митрофан Олексійовича Дикарева (за власним підписом Дикарів). Народився він у родині священика с. Борисівки Валуйського повіту Воронезької губернії. Саме вивченню української етнографії свого рідного краю і були присвячені майже усі наукові доробки самобутнього дослідника. Літературна спадщина Митрофана Олексійовича загалом не велика за обсягом, але її наукова вага неосяжна. Наукове опрацювання його спадщини не залишилось за межами інтересів дослідників народної культури і вилилося у відповідні наукові статті (Рулін П. До історії української етнографії (лист М. О. Дикарева до П. О. Куліша) // Етнографічний вісник. – 1926. – №2; Перепелицына Л. А. М. А. Дикарев как этнограф // СЭ. – 1957. – №3; Старков В. Митрофан Дикарів – повпред нації // Берегиня. – 1999. – №4.).

Спроби збирання етнографічних матеріалів українського народу М. Дикарівим були високо оцінені не тільки в Російській імперії, але й за її межами. Він був постійним дописувачем часописів „Этнографическое обозрение” і „Матеріяли до україно-руської етнології”, останній друкувався у Львові (на той час Австро-Угорщина). Вів постійне листування з такими діячами українського народознавства як Федір Вовк та Іван Франко, співробітничав з Науковим товариством імені Т. Шевченка, саме старанням останнього і вийшли у світ „Посмертні писання Митрофана Дикаріва з поля фольклору і мітології”. Але не всі доробки етнографа були опубліковані й визнані як самобутні дослідження. Така доля спіткала збірку українських народних казок, що її підготував до друку М. Дикарів під назвою „Из уст народа”. М. Дикарів повсякчас стикався з небажанням публікувати матеріали, присвячені українцям, але його це не лякає, він навіть прагне „розширити верству етнографії в Вороніжчині і збільшити число етнографічних діячів”. Він був не тільки послідовним і завзятим дослідником українства, саме його пера належить єдині науково оброблені свідчення, що походять зі східної Слобожанщини. Він почав перші наукові кроки до вивчення українців на Кубані, як, наприклад, „Апокрифы, собранные в Кубанской области” До сьогоднішнього часу і Кубань і східна Слобожанщина залишаються найменш дослідженими з точки зору збору етнографічного матеріалу, хоча залишаються найбільш чисельними регіонами компактного проживання українців.

Опанувавши самотужки різноманітні науки, М. Дикарів виявив себе як найпослідовніший продовжувач справи О.О. Потебні у популяризації фольклорної спадщини українського народу з точки зору надання йому статусу наукового матеріалу і можливості опрацювання з точки зору лінгвістики. Як представник міфологічної школи він завзято досліджував різні прояви народної культури у її взаємозв’язку зі спадщиною інших індоєвропейських народів. У своїх міфологічних розвідках Дикарів весь час проводить порівняння, що ґрунтуються на знанні різних мов, зокрема, грецької, виявляє загальноіндоевропейські корені не тільки багатьох термінів, а й спільні міфологічні основи. Загальновідомою є його стаття з співставлення українського слова „паляниця” та розкриття його значення. Але більш науковою, але майже не відомою широкому загалу народознавців є розвідка М. О. Дикаріва щодо міфологічних уявлень про рослини (Дикарев М. Заметки по истории народной ботаники // ЭО. – 1899. – № 1-2). Цей твір пропонує новітній погляд не тільки на запозичення назв рослин з грецької мови, а й визначає структуру міфологічних уявлень українського народу, вплітає до неї представників рослинного світу.

При прискіпливому розгляді етнографічного доробку, насамперед вражає науковий самостійний підхід М. Дикаріва до справи збирання етнографічного матеріалу. Він самотужки розробив декілька етнографічних програм серед яких „Програма для этнографического исследования жизни в святи з голодом и холерою”, яку високо оцінював В. Дашкевич (Дашкевич В. Програми до етнографічного і краєзнавчого дослідження України // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри історії української культури акад. Багалія. – Х., 1927. – Т. 7. – Вип. 1). Особливої уваги заслуговує „Програма до збірання відомостей про громади і збірки сільської молоді (вулицю, вечорниці, досвідки і складки)”, вона не тільки не має аналогій у тогочасній етнографічній літературі. Чи найпершим він привернув увагу до важливості збирання відомостей щодо дітей та дотримання відповідної методики щодо польової роботи. Так, наприклад, у своєму листі до Ф. Вовка він зазначає: „Хлопців я перепитував так, начебто то се не чорноморські козаки, але якісь зулуси, або папуаси; через се і відомості зібрані дуже цікаві”. Подробиці, з якими науковець прагнув підійти до питання народної культури, побуту, вражають своєю науковою обґрунтованістю, справжнім глибинним змістом. Жодна з етнографічних програм, що пропонувалися для широкого обговорювання не містили таких попередніх заміток, що не тільки актуалізували проблематику, запропоновану в програмі збирання, а й виявляє різні аспекти різних явищ народного життя, їх культурний та громадський контекст. М. Дикарів наголошує на доцільність збору подробиць народного побуту, й записуванні фольклорного матеріалу виключно з урахуванням діалектичних особливостей інформантів. З огляду на листи до Федора Вовка, дивує не різнобічність інтересів дослідника, а його науковий підхід до вирішення навіть вузької тематики. Вивчення і систематизування наукового доробку Митрофана Дикаріва буде найвагомішим внеском у вивчення етнографії східної гілки українства.