Конференція, присвячена 15 річниці незалежності України
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Прядіння та ткацтво до 1960-х рр. були найпоширенішими жіночими заняттями слобожанок.
У науковій літературі тема прядільного та ткацького інструментарію Слобожанщини розглядається досить побіжно: при описі певних процесів, нерідко без чітких пояснень термінів та точного опису застосовуваних предметів. Це спричиняється тим, що дослідники не ставили перед собою завдання описати знаряддя праці, а подавали або загальний опис виготовлення тканин [Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995; Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Старобельский уезд. Очерки по этнографии края / Под ред. В. В. Иванова. Т. I.– Харьков: Изд. губ. стат. комитета, 1898; Муравський шлях–97: Матеріали комплексної фольклорно-етнографічної експедиції / Упор. Красиков М., Олійник Н., Осадча В., Семенова М.– Харків: ХДІК, 1998 та ін.], або розглядали матеріальну культуру крізь призму світоглядних уявлень [Боряк О. Ткацтво в обрядах та віруваннях українців (середина ХІХ – початок ХХ ст.).– К.: б. вид., 1997]. Виняток становить лише розвідка російської дослідниці Лебедєвої, однак вона розглядає питання на макрорівні усіх східнослов’янських народів [Восточнославянский этнографический сборник / Труды Института этнографии им. Миклухо-Маклая, новая серия. Т. XXXI.– М., Изд-во АН СССР, 1956]. Малодослідженість регіону Слобожанщини у др. пол. робить нашу роботу чи не єдиною подібною розвідкою.
Ми користувалися збірками народного інструментарію ХІМ, кабінету літературного краєзнавства і етнографії Харківської обласної станції юних туристів, народного музею “Свята спадщина” Нововодолазького Будинку дитячої та юнацької творчості, музею “Слобожанські скарби” ім. Г. Хоткевича кафедри етики, естетики та історії культури Харківського державного політехнічного університету “Харківський політехнічний інститут”, шкільних музеїв Харкова та області, а також матеріалами власних польових досліджень західної та центральної Слобожанщини (Сумщина, Харківщина, Бєлгородщина).
Основна маса інструментарію дерев’яна, виготовлена місцевими столярами із сосни та дуба, окремі деталі (берда) – із застосуванням очерету. Ткацька термінологія на території краю має певні локальні відмінності, які як мають загальноукраїнські аналогії, так і є виключно слобожанськими. Це стосується як самого пристрою – верстата (верстака, верстатя), так і окремих частин: сват (паличка у човнику), коні (станини), підніжки=ремізки=педалі тощо.
Ткацький інструментарій зберігся, на загал, гірше від прядільного. Причому зберігаються здебільшого основна частина, необхідна для роботи верстата, – нит з ниченицями (начиння). Зазвичай ця частина зберігалася у селянському побуті “заправленою”. У нашій практиці начиння, заправлене під полотно, скоріше виняток. Здебільшого збереглося більш пізне: заправлене для ткання доріжок (“сувора” основа та піткання – розрізані на стрічки смужки тканини виробу, що вийшов з ужитку).
Особливістю сучасного побутування ткацького інструментарію, навіть того, що зберігся непогано, є пасивне зберігання та невміння його сучасних власників “налагодити” його. Очевидно, таке становище викликане тим, що до ткання дівчаток залучали у значно старшому віці (від 12–14 років), ніж до прядіння, суворо забороняючи навіть торкатися верстата дітям молодшого віку. Інформантки повідомляли, що уже виходячи заміж, не вміли “заправляти верстать” і це не сприймалося вадою, а було цілком зрозумілим у новій родині. Тому й трудові навички були вироблені інформантами саме щодо прядіння, а ткацтво, буває, залишилося узагалі поза сферою їхніх умінь. Слід відзначити, що умови кін. ХХ – поч. ХХІ ст. викликають необхідність відновлення умінь саме прядіння, а не ткацтва (наявність овець та інших рунних тварин у господарстві, необхідність виготовлення ниток для плетення).