Традиційний костюм як культурний феномен

Традиційний костюм став об’єктом дослідження етнологів у ХІХ ст., хоча накопичення первісних даних з цього питання відбувалося з найдавніших часів. Так, чудернацьке для авторів вбрання варварів описували дописувачі Давнього Риму; на вбрання русів звертали увагу арабські письменники Х ст.; ношу народів, територією яких проїздив, живописав Марко Поло; зовнішність та декорування тіла індіанців одразу впали в око іспанських завойовників.

Важливою функцією вбрання є демонстрація соціального статусу людини, адже бажання визнання психологи вважають однією з нагальних потреб особистості.

Традиційний костюм був соціо-нормативною системою: він відігравав роль маркера в бінарній опозиції “свої–чужі”, позначав віковий статус особи і відповідне станове і соціальне становище і – в свою чергу – психо-емоційний стан.

Цілісність цієї системи забезпечувалася особливостями складових, а також – їхньою наявністю чи відсутністю.

Важливим фактором була вікова стратифікація костюму і поступове набуття її у костюмі дітей.

Визначальним варіантом вбрання майже для всіх традиційних культур є жіночий костюм як такий, що найкраще і найяскравіше оздоблений, складається з більшої кількості компонентів.

Костюм варіюється за призначенням: святковий, обрядовий, буденний,– що суттєво впливає на якість, орнаментацію, асортимент і збереженість його компонентів.

Збільшення / зменшення кількості компонентів напряму залежало від віку носія костюму і відбувалося поетапно: від невеликої кількості складових одягу (дитина) через поступове збільшення складників і увиразнювання у декоративному плані (старший підлітковий вік) до гіпертрофовано повного (весілля) та достатньо повного (повнолітня молода людина та раннього середнього віку) до зменшення і спрощення кількості предметів одягу та оздоб (середній, старший та похилий вік). Ці зміни повністю відповідали світоглядним уявленням про циклічність людського життя, соціальне значення та правову дієздатність людей різного віку. Семантику одягового коду в українській традиційній культурі логічно розкрила к.і.н. М.С.Маєрчик у дисертаційному дослідженні «Українські обряди родинного циклу крізь призму моделі переходу» (Київ, 2002), користуючись теорією обрядів переходу французького вченого А. ван Геннепа.

Однак, на нашу думку, розглядаючи питання історичного генезису традиційного костюму, дослідники недостатньо звертали увагу на його змінюваність, вірно підкреслюючи лише його консервативність.

Безумовно, відсутність змін у культивованих в певних регіонах технічних культур та засобах і способах виробництва тканин та оздоблювальних матеріалів призводила до досить тривалого побутування і складання досить сталих регіональних комплексів і костюму також. Однак відкидати вплив моди, схильність люду до нового, створення власного образу, скидати з рахунку було би теж необачно.