Медики Харківщини у партизанських загонах та з’єднаннях

Яскравою сторінкою подвигу нашого народу у Великій Вітчизняній війні та могутнім фактором перемоги була партизанська боротьба, що розгорнулася, на тимчасово окупованих територіях. Народні месники завдавали ворогу значних втрат, перешкоджали підвезенню до фронту ворожих резервів, озброєння, боєприпасів. Безпосередня участь партизанів у збройній боротьбі потребувала організації постійної кваліфікованої медичної допомоги. На початку організації партизанського руху у загонах через нестачу медичних кадрів переважала самодопомога, взаємодопомога долікарська допомога. Лише згодом загони поповнилися медичними працівниками через підпільні організації і за рахунок тих, хто потрапив в оточення або втік з полону. У процесі розширення бойової діяльності загонів і переростання їх у великі партизанські з’єднання Український штаб партизанського руху організував направлення хірургів та лікарів інших спеціальностей до великих з’єднань та загонів, і партизанська медико-санітарна служба поступово перетворилася на добре злагоджений апарат.

З жовтня 1941р. по грудень 1944р. в партизанських з’єднаннях і загонах України знаходилося 773 медичних працівника, у тому числі 210 лікарів, 245 фельдшерів, 254 медичних сестри, 64 інструктора.

Що стосується участі медичних працівників Харківської області у партизанських загонах – тема ця залишається досі не дослідженою. На сьогодні відсутні статистичні данні стосовно кількості медиків-харків’ян у партизанському русі. Інші відомості дуже обмежені та розрізнені.

Найбільш відомим на Харківщині є ім’я Е.Я. Сербінової, лікаря з села Колонтаївка Краснокутського району, що була зв’язана з Краснокутським партизанським загоном. Ельза Яківна – естонка за національністю, досконало знала німецьку мову. Їй вдалося видати себе за німкеню і завоювати довіру окупантів. А під будинком лікарні було викопане та обладнане спеціальне приміщення, де переховували та лікували поранених радянських партизан, червоноармійців і підпільників. Крім цього, поряд із селом гітлерівцями проводилися масові розстріли полонених. Е.Я.Сербінова разом із медичною сестрою М.Кононенко та невеликою групою партизан вночі прокрадалися до місця розстрілу, знаходили поранених та переправляли їх до свого “госпіталю”. Пізніше солдат Шведов, що був врятований таким чином, писав Сербіновій: "Любимая Эльза Яковлевна! Спасая нас от смерти, Вы сами были в смертельной опасности… С Вашим образом в сердце, за ваши муки и страдания я жестоко мщу теперь врагу". За свою мужність Е.Я.Сербінова була нагороджена орденами Леніна та Червоної Зірки і медаллю "Партизану Великої Вітчизняної війни" І ступеню.

Випускниця Харківського медичного інституту 1939р. Маєвська Надія Казимирівна була організатором медико-санітарної служби партизанського з’єднання під командуванням С.А.Ковпака. Слід відзначити, це була перша серед усіх партизанських загонів медико-санітарна служба. Лікар Маєвська увійшла до партизанського загону однією з перших, спочатку очолила медико-санітарну частину, а згодом стала начальником медико-санітарної служби з’єднання. За півтора роки з боями Надія Казимирівна пройшла біля 3-х тисяч кілометрів, і завдяки їй, з 500 поранених за цей час бійців і командирів, 76% повернулися до партизанських загонів і продовжили битися з ворогом. Н.К.Маєвська нагороджена багатьма нагородами, серед яких італійська "Гарибальдійська зірка".

Разом із Маєвською у партизанському з’єднанні під командуванням С.А.Ковпака пройшла з боями від Путивля до Карпат Єлизавета Джолос, яка до війни працювала хірургічною сестрою обласної лікарні м. Харкова. Вона врятувала життя сотням партизанів. Нагороджена орденом Червоної Зірки та медаллю "Партизанові Великої Вітчизняної війни" 1-го ступеню.

Але, якщо у великих з’єднаннях у розпорядженні медико-санітарної служби були майже всі види невідкладної медичної допомоги, то невеликі партизанські загони не мали такої можливості. Дуже часто партизани з невеликих партизанських загонів, які потребували стаціонарного госпітального лікування, привозилися під виглядом місцевих мешканців у цивільні лікарні, якщо вони були в зоні дії партизанського загону і довірялися турботам медичного персоналу, що був зв’язаний з партизанським рухом. Якщо такої можливості не було, то поранених і хворих партизан тайкома доставляли на конспіративні квартири місцевих мешканців, що були заздалегідь підготовлені для їх госпіталізації та лікування. Господарями таких квартир нерідко були представники медичних професій. Однією з них була лікар Олександра Калинівна Макаренко, яка була зв’язана з партизанським загоном під командуванням І.Я.Мирошниченка. ЇЇ квартира була розташована у районі Лисої Гори (м. Харків) поряд з глибоким  яром, що давало можливість непомітно доставляти туди поранених. Звісно, що переховуючи у себе поранених жінка наражалася на велику небезпеку. Будь якої миті до квартири могли вдертися гітлерівці. Часом тільки чудо та винахідливість лікаря рятували життя поранених і самої партизанки.

Але дуже часто медичні працівники приходили до партизанських загонів не для виконання своїх професіональних обов’язків, а для збройної боротьби з ворогом. Разом з іншими партизанами ходили вони на виконання бойових завдань, диверсійних операцій і у розвідку.

Наприклад, випускник Харківського медичного інституту В.Є.Брик наприкінці 1941р. під час боїв під Смоленськом потрапив у оточення. У січні 1942р. В.Є.Брик організував партизанську групу "Черкащина" і став її командиром. У жовтні 1943р. група з’єдналася із партизанським загоном "Москва". Тільки після цього В.Є.Брик повернувся до медичної діяльності, його було призначено начальником медико-санітарної служби загону. Лікар-партизан був нагороджений двома орденами Червоної Зірки та медалями.

Медична сестра Ганна Пурич виконувала обов’язки начальника штабу партизанського загону Ізюмського району під командуванням О.М.Сала. Медичний працівник Надія Яківна Яценко була членом партизансько-підпільної групи під керівництвом Н.Я.Франкова.

На жаль, це всі відомості щодо участі медиків-харків’ян та випускників харківських вузів у партизанському русі, що вдалося зібрати автору. Таким чином ця цікава тема потребує подальшого ретельного вивчення в архівних установах та фондах музеїв України.