Політика коренізації національних меншин на Харківщині

Період коренізаціі залишається одним з найбільш цікавих стосовно складності перебігу етнокультурних процесів у поліетнічному українському суспільстві. Надзвичайної наукової актуальності періоду надають обставини, що сприяли різкій трансформації процесів культурного життя національних меншин, які невпізнанно змінили суспільство на початку ХХ ст.

За переписом 1926 р., загальна чисельність населення УСРР становила 29 711 961 чол., з них росіян налічувалося 2 291 786, євреїв – 1 375 045, поляків – 392 301, німців – 374 784, греків – 104 666, болгар – 100 508,  білорусів – 28 052, чехів – 12 358, вірмен – 8 859, татар – 9 779, інших – 51388, а загалом – 5 107 331 чоловік неукраїнської людності, що становило близько 18% населення України. За питомою вагою окремих етносів в середині групи етнічних меншостей якісно переважали росіяни, євреї й поляки.

Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919-1925 рр. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республік прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення інтересів неукраїнського населення республіки. У Харківському державному архіві їх майже 57. Особливу увагу привертають постанови ВУЦВК та Совнаркому УСРР від 22 жовтня 1924 року та положення  комісії по справам національних меншин та їх місцевих органів, виписка з протоколу засідання Ізюмського окрвиконкому про утримання шкіл в німецьких колоніях від 9 липня 1924 р., протоколи засідань зборів громадян німецьких колоній від 27 вересня 1926 р. та інші.

Умови національно-культурного розвитку меншин на Україні й Харківщині були не однаковими. Більш сприятливі умови мали німці, болгари й греки. Менш сприятливими були обставини культурного розвитку поляків. Найбільших утисків зазнавали євреї. Найбільшою проблемою національно-культурного розвитку меншин у 20-ті роки ХХ століття були ізоляція та русифікація.

Для розвитку національних меншин на Україні велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць. У 1924 р. в УСРР почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин.

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. Їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У, який мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41%.

Першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин в Україні проведено у 1927 р.

Отже, на тлі культурних проблем українського народу становище етнічних меншостей видавалося більш-менш задовільним.

Формальне запровадження коренізаціі стосовно етнічних меншин на Україні розпочалося в 1923 р. після прийняття ВУЦВК та РНК УСРР постанови “Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу в розвиткові української мови”.

У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо. У Харкові на 1923 р.  працювало 8 національних шкіл: 4 єврейські, вірменська, польська, німецька, татарська. З 1931 р. школи підтримувалися міською Радою матеріально. Це ж стосувалося й середньої спеціальної та вищої школи. Наприклад, єврейський відділ існував при Харківському інституті професійної освіти. На початку 30-х років майже при всіх технікумах з’явилися групи з національною мовою викладання.

Завдяки, у тому числі, політиці коренізації вже на 1925 рік у Харкові налічувалося близько 18 вузів, кількість яких у 1927 році зросла до 23 (з 35 по республіці).

Діяльність наукових установ у 20-х роках в УСРР організовував та здійснював державний контроль: Народний комісаріат освіти, відкритий у Харкові.

Науково-дослідні кафедри, які досліджували актуальні в цей час проблеми історії, економіки, культури, в тому числі й національних меншин, розгорнули широку діяльність при інститутах народної освіти в Харкові (кафедра дістала назву історії української культури імені академіка Д.І.Багалія), Києві та інших містах республіки.

На жаль, у 20-х рр. ХХ ст. уряд розглядав національну політику лише як знаряддя в боротьбі за побудову соціалістичного суспільства.

Політико-виховна та культурно-освітня робота як на Україні, так і на Харківщині строго підпорядковувалась керівництву та контролю більшовицької партії.

Поступово в  культурне життя населення входило радіо. Харківська радіостанція першою в Україні вийшла в ефір у 1924р.

На терені розвитку української та культур національних меншин у 20-х роках розвивалися й галузі мистецтва, передусім, театральне. Усього на кінець 1927 року в Україні працювало 74 театри, серед яких і театри національних меншин. На Харківщині останніх налічувалося близько 30. У 1927 році у Харкові з’явилася Українська державна філармонія.

З великою ініціативою й енергією працювали на Харківщині в галузі культурі як українські, так і митці національних меншин, хоча процеси в останніх розгорталися уповільнено.

Отже, здійснення політики коренізації щодо етнічних меншин в Україні та на Харківщині у 1920-1930-х  роках було виправданим як з політичного, так і соціально-економічного поглядів. В досліджуваний період українізація була визначальним чинником етнокультурного розвитку національних меншин. Однак із перших кроків політика коренізації, крім практичних, мала і теоретичні хиби. Сутність їх визначалася в надмірній та невиправданій уніфікації загальносоюзної політики коренізації.