Музей і сучасність: актуальні проблеми музейної діяльності
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Іван Дмитрович Сірко, якого німці звали Цірком, а росіяни Сєрком і Сєріком, був могутньою особистістю серед усіх низових козаків і за всіх часів історичного існування Запорожжя. Родом він був із козацької слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської Губернії (за 24 версти від Харкова).
Про народження Сірка легенда свідчить, що він з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито було знаменням того, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів.
Україна Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина в 60-70 рр. 17 ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання і безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком безперервна героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських агресорів, що загрожували геноцидом українському народу. Сірко вважав найголовнішою метою кожного походу врятування бранців з полону, визволення невільників. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.
Треба наголосити і на людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромний у побуті і глибоко віруючий. На Січі жив у курені, їв з козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава. Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги звучали думи й пісні. Польський король Ян IIIСобеський писав про нього: “Сірко- воїн славний і в ратній справі великий мастак”. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей. Турецький султан, якому Сірко постійно дошкуляв то набігами на Крим і в ногайські степи, то походами у Чорному морі, наказав, подейкують, молитися в мечетях про загибель козацького отамана.
Будучи в душі й на ділі справжнім християнином, Сірко завжди боронив православну віру.
Перебуваючи усе своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю і безкорисливістю, і тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а у позавоєнний час ніколи не брав здобичі.
І за вдачею, і за своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, пристрасний, не завжди вірний своїм союзникам. ”Нужда закон міняє,”- часто говорив Сірко і діяв згідно з цією приказкою.
Цілком зрозуміло, що на переходи Сірка від російського царя до польського короля і навпаки не можна дивитися як на зраду одному і відданість іншому. Запорозькі козаки хоч і визнавали за собою протекцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, одначе все ще, за старою традицією, вважали себе людьми вільними і не від кого не залежними - людьми, які залишили за собою право вирішувати питання миру і війни із сусідніми державами.
Тому запорожці й любили Сірка: вісім разів поспіль вони обирали його своїм кошовим отаманом, і хоч дуже часто позбавляли його звання, але потім знову зверталися до нього.
Наскільки відомо із документальних даних, Сірко виступив на історичну арену спершу у званні полковника українських козаків, а потім у званні полковника і кошового запорозьких козаків, і відтоді протягом 26 років, з 1654 по 1680 рр. був ключовою історичною постаттю на Запоріжжі і Україні в цілому.
Воюючи то з татарами і з турками, то з поляками й волохами, то з росіянами й українцями, Сірко брав участь у 55 битвах і майже скрізь, окрім трьох - чотирьох випадків, виходив переможцем.
У 1645-1646рр. козацький полк І.Сірка разом із французьким військом під командуванням принца Конде брав участь в облозі захопленої іспанцями фортеці Дюнкерк на березі Ла-Маншу.
1 серпня 1680р. Івана Сірка не стало. Запорожці переправили водою з села Грушівки на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня могилу викопали в полі за Січчю і з військовими почестями поховали його “усім Військом низовим Запорізьким”.
Смерть Івана Сірка викликала “великий жаль” не тільки на Запоріжжі, а й по всій Україні. Його і’мя обросло легендами. Говорили, що запорожці п’ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, що нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку - у критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців.
І сьогодні, через майже чотири століття, особа Івана Сірка є прикладом мужності, глибокої віри, розважливої мудрості, простоти і аскетизму у побуті і великої любові до своєї Батьківщини.