Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
У наш час дуже важливо зберігати досвід минулих поколінь, доносити його до поколінь прийдешніх, аби уникати помилок і прорахунків у майбутньому. Музеї активно сприяють цьому, адже вони документують історію, зберігають і інтерпретують спадок, формують і примножують цінності. Важливою соціальною функцією музею, окрім документальної, є також функція освіти та виховання, яка зумовлена пізнавальними та культурними запитами суспільства [8, с. 151].
Музеї спілкуються з відвідувачами за допомогою експозиції. Нині у Харківському історичному музеї проводиться робота зі створення нової повнопрофільної експозиції «Харківщина в період 1945 – 1991 рр.» Важливе місце в ній має зайняти тема «Розвиток радянської шкільної освіти у 1945 – 1991 рр.». Шкільна освіта в Україні має свою багату і славну історію, без знання якої неможливо правильно визначити роль школи в сучасному житті і перспективи її розвитку в майбутньому. Варто наголосити, що в основних своїх рисах сучасна система шкільної освіти склалася саме в повоєнний період.
За радянських часів акцентувалася увага на позитивних аспектах розвитку освітньої системи і замовчувалися недоліки навчально-виховного процесу. Тому сьогодні існує нагальна потреба в об’єктивному висвітленні даної теми, в тому числі і в музейній експозиції. Відвідувач повинен знайти відповідь на хвилюючі його питання, пов’язані з освітою і навчанням, мати можливість ознайомитися з атрибутами освіти, які вже зникли із сучасного життя.
Після визволення території України від німецько-фашистських загарбників починається відновлення зруйнованих під час війни шкіл, будуються і нові приміщення [1, с. 188]. Шкільна освіта, як і до війни, була доступною для всіх дітей шкільного віку. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. Чимало шкіл були змушені організовувати заняття у дві, або навіть у три зміни. Критична ситуація зі шкільними приміщеннями залишалася протягом багатьох років [4, с. 354]. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні [7, с. 98]. Для висвітлення цієї проблеми в експозиції доцільно використати прописи для учнів 1-го та 2-го класів початкової школи, надруковані у 1948 р. (Інв. 15914, Інв. 15915).
Незважаючи на повоєнні труднощі, на те, що до 1956 р. зберігалася плата за навчання у старших класах [4, с. 355], діти наполегливо навчалися. Про це розповідають такі матеріали, як табель про успішність, поведінку та відвідування учениці 3-Б класу середньої школи № 74 м. Харкова Валентини Владимирової (Д-2598), табель успішності учениці 6-А класу середньої школи № 78 Євгенії Губенко (Д-2507), учнівський білет Бориса Федорова (Д-2684), атестат зрілості Євгенії Губенко (Д-2606).
Після війни значна частина підлітків не мала можливості продовжувати навчання. Щоб подолати ці наслідки війни, були створені школи робітничої молоді [3, с. 426]. Дану тему репрезентують комсомольські путівки на навчання в школи робітничої молоді м. Харкова (Д-10962-63, Д-11645), які зберігаються у фондах ХІМ.
З 1953 р. здійснюється перехід до обов’язкової семирічної освіти [4, с. 355]. Для демонстрації цього досягнення радянської освітньої системи може бути використане свідоцтво про закінчення повного курсу семирічної школи Валентини Владимирової (Д-2598).
Хрущовська доба ознаменувалася реформами, в тому числі і в освітній галузі. Науково-технічна революція диктувала потребу серйозних змін в освіті. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» [5, с. 430], який визначав перспективи розвитку і піднесення народної освіти в країні. У квітні 1959 р. відповідний закон прийняла Верховна Рада УРСР [1, с. 221; 2, с. 102]. Закон передбачав структурну перебудову загальноосвітньої школи: введення обов’язкової восьмирічної неповної школи; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну; створення матеріальної бази для оволодіння учнями однієї з масових професій. Стратегічним напрямком у роботі школи було визначено політехнізацію, зміцнення зв’язку школи з виробництвом [6, с. 511-521]. Із цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина цих занять проводилася у колгоспах, радгоспах, на підприємствах.
Про політехнізацію школи та хрущовські реформи в системі освіти розповідають такі матеріали, як серія фотографій стосовно Богодухівського району (Інв. 17875), світлини, зроблені на зустрічах школярів з ударниками комуністичної праці у навчально-виробничому цеху заводу (ОФ-21686) чи під час допомоги у колгоспі (ОФ-14704), договір між харківською середньою школою № 46 і Запорізьким заводом № 10 тресту електромонтажних конструкцій про виготовлення школою для заводу електричних інструментів (Д-10650), договір між цією ж школою та магазином наглядних посібників про виготовлення для магазину різної продукції на суму 2000 крб. (Д-10651), лист дирекції Харківського універмагу до керівництва 136-ї школи з проханням виготовити 500 шт. тремпелів (Д-10525), свідоцтва випускників школи про присвоєння кваліфікації токаря (Д-12397, Д-12398), інструменти, виготовлені учнями у виробничій майстерні (ДР-423).
У цей період запроваджуються нові типи навчальних закладів. З’являються школи продовженого дня (ОФ-28936), розпочинається утворення шкіл-інтернатів [4, с. 394; 7, с. 175]. Позитивний бік цього кроку – матеріальне забезпечення в таких школах дітей з малозабезпечених, неповних, проблемних сімей.
Варто зазначити, що радянська система навчання у 1950-60-ті рр. визнавалася у світі як одна з найефективніших. Загальноосвітня школа в СРСР була єдиною та доступною, вона давала глибокі і міцні знання. Її ідеалом було формування всебічно розвиненої людини. Однак зберігався уніфікований, ідеологічно запрограмований підхід до освіти, партійно-державний контроль. Свобода совісті існувала лише на папері, у школах широко пропагувався атеїзм, що було значним недоліком радянської системи освіти.
З приходом до влади Л. Брежнєва попередні реформи були фактично відкинуті [4, с. 394; 5, с. 465]. Протягом брежнєвської доби зростає кількість закладів освіти. Будуються школи і на Харківщині [3, с. 519], про що свідчить ряд фотографій (ОФ-30685, ОФ-29741). У 1970-х рр. поширюється кабінетна система, впроваджуються досягнення науково-технічної революції, наприклад, програмоване навчання, що також доцільно відобразити в експозиції світлинами (ОФ-26756).
У 1972 р. взято курс на завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти [5, с. 465]. У зв’язку з цим розширюється вечірня та заочна форми навчання [7, с. 204]. Дана тема може бути представлена фотографіями, зробленими на уроках у вечірніх школах (ОФ-26751–26753). Але слід відмітити, що, незважаючи на всі плюси, введення загальної та обов’язкової середньої освіти не забезпечувало належної підготовки багатьох учнів. Цьому заважав догматизм і консерватизм, що процвітали в педагогічній науці та освітянських відомствах.
З року в рік все міцніші позиції займає такий порівняно новий, але дуже перспективний напрямок в історичній науці, як історія повсякденності. У нашій експозиції обов’язково слід показати повсякденне життя радянського учня. Це можна зробити за допомогою експонатів різних музейних груп. Це, передусім, фотографії (ОФ-21687, ОФ-26708, ОФ-28937), похвальний лист за відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку (Д-21336), а також такі цікаві атрибути радянської освіти, як учнівське перо (М-4451), чорнильниця (КС-2642), конструктор зі стереометрії (Р-289), шкільна форма, піонерський галстук (ТК-2298), піонерський значок (ОМЗ-2656), значок «За відмінне навчання» (ОМЗ-3122), ранець, шкільні підручники, користування якими з 1977 р. стало безкоштовним (КБ-7026-7033). Про інтерес учнів до навчання свідчить статут та квитки членів учнівського наукового товариства середньої школи № 9 м. Харкова (Д-12409, Д-12399-12400).
Звичайно, досягнення учнів були б неможливими без клопіткої щоденної праці вчителів. Створити яскравий образ радянського вчителя можливо за допомогою кількох комплексів. Це, передусім, комплекси таких визначних педагогів та розумних керівників, як відмінник народної освіти, Герой Соціалістичної праці П. Р. Масленников (директор СШ № 3), Герой Соціалістичної праці Н. В. Самойлик (директор СШ № 126), заслужений вчитель УРСР М. П. Трусевич (директор СШ № 36). Висвітлення навчально-виховного процесу буде неповним без журналів «Советская педагогика» (ЖР-3378), «Радянська школа» (ЖР-3012).
Для підсилення виразності теми шкільної освіти можна використати такі атрактивні експонати, як статуетка «Школярка» (КС-2106), картка «Атестат зрілості» (О-2302), ваза із зображенням школярів (КС-1610).
У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи» [5, с. 466]. Відповідно до цього документу вносилися значні зміни у зміст навчально-виховного процесу. Увага концентрувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природно-технічних, економічних та суспільних наук.
У результаті всіх цих заходів з боку держави освітній рівень населення суттєво зріс. Усім дітям було забезпечено доступ до освіти. Збільшилася кількість шкіл та вчителів, зріс рівень підготовки працівників освіти. Це величезні досягнення радянської влади.
У той же час, комуністична партія розглядала освіту як вважливу складову частину своєї ідеологічної системи і постійно тримала школу в полі зору. За тоталітарної системи в Україні не існувало національної школи в тому її розумінні, де учням дають не лише знання, а виховують їх у пошані до рідної мови, культури, традицій, звичаїв, прищеплюють національну свідомість. Навпаки, за 1960-80-ті рр. різко звузилася сфера вжитку української мови у школі. Вона все більше витіснялася з навчального процесу російською. Край цьому поклав закон «Про мови в Українській РСР», прийнятий Верховною Радою УРСР 30 жовтня 1989 р. [7; с. 259]. Згідно з ним, українській мові надавався статус державної. Таким чином, з кінця 1980-х рр. розпочинається процес відродження національної школи в Україні, який триває і до сьогодні.
У нашій експозиції важливо не лише розкрити досягнення радянської влади у сфері освіти, але показати й недоліки заідеологізованого навчально-виховного процесу в СРСР. Слід також наголосити на необхідності відроджувати національну школу в Україні, виховувати патріотів своєї держави, які живуть у демократичному суспільстві. У цьому полягає освітньо-виховна функція музею як культурно-освітньої установи. Музей таким чином залучається до виховання в суспільстві патріотизму, поваги до власної історії та культури.
Література
1. Гриценко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917 – 1965) / За ред. С. А. Литвинова. – К.: Радянська школа, 1966. – 260 с.
2. Довгань М. Ф. Зміцнення навчально-матеріальної бази шкіл у 1959 – 1965 рр. // УІЖ. – 1969. - № 8. – С. 102 – 103.
3. Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін. – Харків: Фоліо; Золоті сторінки, 2004. – 686 с.
4. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. – Т. 2. - К.: Україна, 1996. – 494 с.
5. Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Частина ІІІ: 1917 – 2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. – 628 с.
6. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду. 1917-1960: Збірник документів двох томах. – Т. 2. – К.: Держполітвидав, 1961. – 664 с.
7. Курс лекцій з історії України ХХ – початку ХХІ століття. 1939 р. – 2010 р. / П. С. Коріненко, М. В. Бармак та ін. – Ч. 2. – Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2010. – 392 с.
8. Шевченко В. В. Музеєзнавство: Навч. посібник для дистанційного навчання / В. В. Шевченко, І. М. Ломачинська. – К.: Університет «Україна», 2007. – 288 с.